Чтение онлайн

— Своєрідні негритянські клуби, — пояснив Леребур.

Справді, ці навіси можна було назвати й курильними кімнатами, й чайними. Відвідування їх — прерогатива лише чоловіків, жінкам сюди вхід заборонено. Негри лежать тут на бамбукових лавках, стежачи за тим, що діється навколо, й ліниво перемовляючись. Лежать вони під навісами у будь-яку годину дня і ночі, сьорбаючи з маленьких глиняних чашок, і, звичайно, обговорюють становище в країні, бо це стосується кожного: сьогодні в поселенні тихо, а завтра може литись кров.

— Як далеко до Костерманвіля? — запитав Гюнтер в одного з відвідувачів такого клубу, старого бородатого негра.

— Дьямбо, бвана… [1] — відповів старий і, з трудом добираючи французькі слова й жестикулюючи, почав пояснювати.

Власне, Гюнтерові не потрібна була його розповідь, просто хотілося зав’язати розмову з місцевим жителем. Він пригостив негра чаркою спиртного й почав розпитувати, чи спокійно навколо і як давно старий бачив партизанів?

У них тихо, відповів негр, озброєних людей тут нема, й селяни вже забули про війну. Але ж чого бояться оті молоді, які щойно пили тут каву й зникли, забачивши машину? Бвана помиляється, заперечив старий, не відводячи погляду, тут нікого не було, всі працюють на плантаціях, а він — старий, хворий і не може працювати…

Цю розмову Гюнтер згадав через кілька хвилин, коли шлях їхньому “пежо” перетнуло щойно звалене дерево.

Машину одразу оточили озброєні негри — хто мав карабін чи мисливську рушницю, а хто і справжній автомат. Трималися спокійно, не галасували й не погрожували, та мали зброю напоготові, а командир, молодий негр у шортах і сорочці кольору хакі, запитав, хто вони й куди їдуть?

Леребур пред’явив документи й пояснив, що вони — представники європейської преси й цікавляться подіями в Конго: вирішили поїздити по країні, щоб побачити все своїми очима.

— Ось, — показав папірець, — дозвіл вашого міністерства внутрішніх справ.

— Ми не визнаємо леопольдвільського уряду, — заперечив командир. — Це кліка самозванців, і народ не потерпить їх!

Жорж посміхнувся.

— Але ж ми не мали іншого виходу, бо в Леопольдвілі поки що лише один уряд.

Командир задумався. Цей європеєць мав-таки рацію, й заперечити йому було важко. Але тутешній уряд — він і солдати його загону, і тому командир мовив з гідністю:

— Леопольдвільські газети змальовують нас як бандитів, що взялися до зброї задля грабунку. А грабує країну продажний уряд Сіріла Адули, й ми не заспокоїмось, поки не скинемо його. — Він прийняв рішення й жестом наказав своїм підлеглим прибрати з дороги дерево. — Можете їхати. Якщо ви чесні люди, напишіть про нас правду. Зрештою, — посміхнувся зневажливо, — нам не звикати до брехні: трохи більше, трохи менше — яке це має значення… Пишіть, що хочете…

Леребур сів за руль, — була його черга вести машину, — й пообіцяв:

— Напишемо, як є… — Рвонув “пежо” так, що машина аж застогнала. Додав, коли трохи від’їхали: — Але хто мене надрукує? Мій шеф має усталені позиції щодо Конго, його погляди чомусь розбігаються з переконаннями цього негра, він кине в кошик цю правду й на перший раз лише посміється з моєї наївності…

— У нього мужнє й благородне обличчя, — зауважив Карл.

— Стара очкаста змія… — буркнув Жорж.

Карл зареготав.

— Я не про вашого шефа. Мені сподобався той негр-командир.

— Щось у ньому є, — згодився Гюнтер. — Ага, зрозумів: почуття власної гідності.

Карл схвально нахилив голову — Гюнтер мав-таки рацію.

Перевалили через залізницю, яка з’єднує Альбертвіль з Центральним Конго, й тепер їхали дорогою, обабіч якої тяглись нескінченні зарості слонової трави. Вперше побачивши її, Карл не повірив, що це — трава, й попросив зупинити машину. Вони з Гюнтером походили поблизу автомобіля — Жорж попередив, щоб не віддалялись, були випадки, що європейці не могли влбратися з цих хащів. Трав’яне буйство починалось одразу за узбіччям, саме буйство, бо трава зводилась на два й більше метрів; вона закривала їх з головою, за крок уже нічого не було видно, людина розчинялася в заростях, які відразу змикалися за нею.

Жорж нетерпеливо засигналив їм: сьогодні ще мали проїхати до Касонго, а дорога в деяких місцях вибоїста, суціль заросла травою.

Жорж лаявся стиха, проклинаючи африканські дороги, бо стрілка бензометра торкалася вже нуля, й невідомо було, чи вистачить пального до Касонго. На щастя, кілометрів за двадцять до міста луки скінчились, тепер “пежо” котився зі своєю звичайною швидкістю — шістдесят кілометрів на годину. З гребеня невеличкого горба Жорж уже побачив будиночки Касонго, та раптом машина зачмихала й зупинилась: бензин закінчився. У каністрах теж нічого не було, й Леребур запропонував:

— Чекати тут когось, щоб виканючити галон бензину, справа непевна. Я залишуся в машині, а ви йдіть до міста. Звідси три-чотири кілометри, не більше. Візьмете велосипед на колонці, й хтось привезе пару галонів.

Гюнтер і Карл були не від того, щоб розім’ятися після довгої їзди. Рушили бадьоро до міста, тримаючись тіні придорожніх дерев. Коли до Касонго залишалося зовсім небагато, на шосе вийшли з кущів кілька чоловіків з автоматами.

Карл і Гюнтер зупинилися. Вперед виступив чолов’яга років за сорок із зморшкуватим обличчям, у військовій сорочці, заправленій у пошарпані штани. На животі в нього висіла кобура з пістолетом. Запитав владно:

— Хто такі?

— Журналісти. Ми — швейцарські журналісти і їдемо з Елізабетвіля.

— Не бачу, на чому ви їдете… — зареготав чоловік і простягнув руку. — Документи!

Гюнтер почав пояснювати, що в них не вистачило бензину й довелося йти до Касонго пішки, а все, в тому числі й документи, залишилось у “пежо”.

Чоловік із пістолетом дивився на них, узявшись руками в боки. Не дослухавши, кинув зневажливо:

— Годі базікати! Хто підіслав вас сюди і для чого?