Чтение онлайн

Карл побіг на жовте світло; вискочивши з-під машини, яка ледь не зачепила його, взяв Аннет за руку й вони рушили до стоянки, до канаркового “фольксвагена”, начиненого вибухівкою.

Лише тепер Гюнтер збагнув, що тільки-но вони сядуть і Карл увімкне запалювання, точніше, не встигне увімкнути, ледь поверне ключ…

Тремтячими руками Гюнтер потягнув на себе віконну раму. Чомусь не піддавалась, а він же щойно зачиняв вікно, — смикав з усієї сили й лише через кілька секунд збагнув, що слід підняти засувку.

Коли нарешті перегнувся через підвіконня, усвідомив, що все одно його не почують, не почують навіть оті, хто значно ближче, — по вулиці вже рухався ранковий автомобільний потік, гарчали мотори й рипіли шини, а біла троянда на зеленій стеблинці пливла краєчком тротуару, і її обережно притримував за руку Карл.

Ось вони вже ступають останні кроки, зараз звернуть на стоянку — але ж, може, полковник помилився й щось не спрацює, бувають же такі випадки, чому не трапитись такому й зараз?

Гюнтер стояв, учепившись у віконну раму, з роззявленим ротом і виряченими очима й раптом закричав. Тільки не крик, а якийсь свист із клекотом вирвався з його грудей, він затиснув собі рота долонею, злякався, що хтось почує й гляне з вулиці, відсахнувся в глиб кімнати, схопився за спинку стільця й не зводив очей з тих, що вже стояли біля жовтого автомобіля.

Аннет обійшла “фольксваген”, тепер Гюнтер не бачив її, на мить йому стало легше — раптом він не помітив, і вона пішла кудись?.. Карл відімкнув дверцята, відчинив протилежні, певно, простягнув руку Аннет — сам Гюнтер неодмінно вчинив би так, щоб зайвий раз відчути тепло дівочої руки й легкий вдячний потиск, — вони там зараз усміхаються одне одному, — боже, навіщо він учора послухався полковника?

Карл причинив дверцята, й тої ж миті “фольксваген” підкинуло, зблиснув вогонь, і Гюнтер відчув, буцімто його болісно штовхнуло в груди — випустив спинку стільця, захитався й знеможено сів на підлогу. Притиснувся щокою до холодних паркетин, від яких огидно смерділо мастикою, схлипував і трусився в нервовому збудженні.

У двері загрюкали, та не мав сили підвестись, чекаючи, що зараз виламають двері й прийде покара.

— Гюнтер! — почув голос полковника. — Відчиніть, Гюнтер!

Лише тоді відірвав щоку від підлоги й з трудом підвівся, неслухняними пальцями повернув ключ.

За спиною полковника стовбичила покоївка — обоє були стривожені, Гюнтер відчув, що покоївка може прочитати щось на його обличчі, зробив над собою зусилля, осміхнувся й запитав:

— Що сталось? Ви грюкаєте, буцімто пожежа. Я був у ванній і…

— Нещастя! — вигукнув Пфердменгес. Гюнтер подивувався, з якою правдивістю полковник розігрує свою роль. — Вибухнув “фольксваген” Карла!

— Як вибухнув? — Гюнтер удав здивування. — Коли вибухнув? І де Карл?

— Ви нічого не чули? — здивувалась покоївка. — Я думала, що у вікнах повилітають шибки.

— Я був у ванній… Карл щойно заходив до мене… Він кудись збирався… Чекайте, ви нічого не наплутали?

— Я снідав, коли почув вибух, — пояснив Пфердменгес. — Вискочив на вулицю — біля стоянки натовп… біжать поліцейські… Я — туди й побачив понівечений Карлів “фольксваген”. Ну, дим, вогонь, служитель тягне вогнегасник… По-моєму, в машині хтось був…

Гюнтер затулив обличчя руками.

— Карл… Карл…

…Стоянку вже оточили поліцейські. Гюнтер протиснувся до інспектора. Мовив стривожено:

— На цьому “фольксвагені” ми прибули з Швейцарії. Що трапилось? І що з Карлом?

— Ви хочете сказати, що знаєте власника цієї машини?

Інспектор обмацав Гюнтера уважним поглядом.

— Так, ми разом приїхали з Швейцарії.

Інспектор підштовхнув його до брезенту, яким було вкрито щось, підняв край. Гюнтер знав, кого йому покажуть, і готувався до цього, але те, що побачив, примусило його відсахнутися й затулити обличчя долонями.

— Вони… — У Гюнтера витяглося обличчя, очі налилися кров’ю, — для чого йому показали це?

— Хто вони? — вже вдруге запитував інспектор.

Гюнтер дивився, кліпав очима, й ноги в нього підгиналися. Нарешті зрозумів, чого вимагає поліцейський.

— Карл Хаген, — із зусиллям витиснув. — Швейцарський журналіст Карл Хаген із Берна.

— А жінка?

— Аннет Каммхубель… студентка… Франкфуртський університет…

— Жили в “Короні”?

— Так.

— Пройдемо з нами.

Вони вийшли за цеп поліцейських і одразу потрапили під перехресний вогонь репортерів. Гюнтер ішов, опустивши голову, й намагався не чути їхніх запитань. Думав: добре, що старий Каммхубель поїхав у Гамбург. Поки поліція вийде на вчителя і все збагне, він встигне побувати у Рудольфа Зікса й витягти з нього дві цифри. Про Шліхтінга ніхто нічого не знає. Карл не назвав його прізвища ні Каммхубелю, ні Аннет, отже, таємницю шифру знатимуть лише троє, а все інше не повинно хвилювати Гюнтера. В поліції нема підстав затримувати його — завтра він з’їздить у Заген, потім відразу повернеться до Швейцарії, куди прибудуть Шліхтінг і Пфердменгес. Все продумано, все йде за планом: головне — спокій, не виказати себе ні словом, ні жестом. Карл Хаген був другом Гюнтера Велленберга, його трагічна загибель не могла не приголомшити друга — ось лінія поведінки…

Гюнтер уже увійшов у роль, йому і справді стало шкода Карла й Аннет, він любив їх і міг зараз поклястися в цьому, — біла троянда на зеленій стеблині… — але чому раптом затремтіли м’язи на Карловому обпеченому обличчі, невже він підморгує?

Це видіння було таке зриме й реальне, що Гюнтер мимоволі схопив інспектора за плече, дивився розширеними від жаху очима й белькотів щось невиразне. Той розуміюче стиснув йому руку.

— Все буває, — спробував заспокоїти. — Але ж ви — мужчина, тримайтеся!