Чтение онлайн

— Як новенькі, то старим відвідувачам уже й не можна… Де ж справедливість?

Швейцар тільки руками розвів. Анрі знову помахав асигнацією.

— П'ятдесят монет, старий… Недаремно ж я їхав сюди!.. І таксі відпустив.

Швейцар лише похитав головою. Анрі заховав гроші. Хотів уже йти, та затримався, запитав, наче ненароком:

— І гарні є серед новеньких?

Швейцар хтиво підморгнув.

— Приходьте через місяць.

— Через місяць… через місяць… — відкопилив губу Савіль.

— Не пошкодуєте! Кажуть, лялечки із самого Парижа, мсьє, — довірливо мовив швейцар, та, зрозумівши, що бовкнув зайве, одразу похопився: — Але точно не знаю… Точно не знаю…

У Савіля перехопило дух: Генрієтта тут! Але ні про що не став розпитувати, аби завчасно не насторожити швейцара.

— Ех, — мовив розчаровано. — Була така нагода…

Повернувся і ледь не наштовхнувся на кремезного чолов'ягу. Постояв в освітленому квадраті перед під'їздом. Звичайно, зробив помилку, відпустивши таксі: до центру міста з десяток кілометрів, а вільну машину хіба тут знайдеш?

Чекати?

Годинник показував початок першої, і Анрі потихеньку рушив уздовж берега, сподіваючись на попутну машину. Зрештою, яке це має значення — все одно через півтори-дві години дістанеться до готелю.

Йшов, не уявляючи, Ц}о робиться у «Грайливих лялечках».

… Грейт, ледь не зіткнувшись з Савілем, спочатку подумав, що йому приверзлося: той самий француз, якого він бачив разом із поліцейським агентом. Полковник отетерів. Значить, кінець, у клубі облава! А може, поки не пізно… Тільки чому грає оркестр? Оглянувся — клятий француз іде повз стоянку автомобілів.

— Ей, ти! — гукнув швейцара. — Чому пустив цього?.. — І вказав на Савіля.

— Що ви! — образився швейцар. — Я тут не перший день і знаю порядок. У мене не пройде жодний сторонній…

— Але ж ти розмовляв з ним… Про що?

Швейцар знизав плечима.

— Ні про що… Ну, про дівчаток. Рекомендував йому навідатися через місяць, коли об'їздять цих француженок.

— Ти!.. — видихнув люто полковник, взявши швейцара за барки. — Ти знаєш, що наробив? Це ж поліцейський шпиг, нишпорка… Мадам Блюто спустить із тебе три шкури!

Швейцар відвів руки полковника:

— Але ж, — мовив рішуче, — я бачив, француз пішов пішки. Він ще недалеко і…

Полковник думав кілька секунд.

— Дожени! І того… Тільки тихо!.. Візьми з собою Жозефа.

… Анрі почув, що його наздоганяють. Якісь люди йшли швидко, не криючись, голосно розмовляли й курили. І все ж, про всяк випадок Анрі зійшов з дороги, причаївся за деревом над кручею.

Ті двоє наблизилися до дерева, і один раптом сказав:

— Він тут!

Другий попрямував до Савіля.

— Ти чого не розплатився, паршива свиня? Тікати надумав?

Савіль упізнав швейцара.

— Ви ж не пустили мене…

— Не бреши!

Другий зайшов йому за спину. Анрі хотів проскочити на дорогу, та швейцар ударив його в обличчя. Савіль заточився, і тоді другий різко пхнув його ногою в живіт. Відчуваючи, що падає у прірву, Анрі замахав руками, аби втриматися, та тіло переважило, і він закричав у відчаї, вдарився об щось плечем, потім головою. Біль пронизав його — Анрі простягнув руки, щоб затриматися, та обідрав пальці. Ще раз вдарився коліном, побачив море, біль знову пронизав його, — і все…

Двоє обережно підійшли до урвища. Швейцар глянув униз, променем ліхтарика обмацав берег. Промінь вирвав із темряви скоцюрблене непорушне тіло.

— Готовий.

— Слід було б упевнитися, — завагався Жозеф.

Швейцар спрямував промінь ліхтарика на прямовисну стіну.

— Тут і сам чорт голову зламає. Почнеться приплив, його змиє — і кінці у воду… Поліції ніколи в житті не докопатися.

— Е-е, — позіхнув Жозеф, — не все одно. Йшов п'яний, оступився… Поліція вже звикла до цього…

— Чекай… — швейцар освітив ліхтариком місце, де відбулася бійка. Мовив з задоволенням: — Камінь, слідів не лишилося.

Вони посиділи на кручі, покурили. Потім знову світло ліхтарика вихопило з темряви тіло внизу на березі. Француз лежав так, як і раніше, і хвилі лизали йому ноги.

— Все. Ходімо, — запропонував Жозеф. — У мене нежить, а вітер з океану.

— Ходімо, — погодився швейцар, хоча йому й не дуже хотілося вертатися. Знав: мадам жартувати не любить, і, хоч вони й виправили свою помилку, неприємностей не уникнути.

Мадам Блюто нервово затягнулася, загасила сигарету і запитала полковника:

— То що ж нам робити?

Грейт відповів категорично:

— Коли поліція підозрює щось і на протязі ночі не дочекається свого агента, вранці перетрусить усю віллу. А ви можете покластися на всіх своїх лялечок?

— Вони у мене обплутані з усіх боків, і з точки зору закону…

— А преса? — протверезив її полковник. — Ви знаєте, який галас може зчинити навколо цієї історії преса? Дівчатка можуть не витримати допиту і наверзти бозна-чого.

Мадам посміхнулася.

— Від цього я лише виграю. Безкоштовна реклама «Грайливих лялечок».

— А на нас вам наплювати?

— Добре, — погодилася Блюто, — ми тимчасово перекинемо новеньких до «Дівчаток у червоних панчохах». Навіть поліції невідомо, що половина цих дівчаток — мої…

— Ви — кладезь премудрості, мадам, — розцвів у посмішці Грейт.

Блюто подзвонила по телефону.

— Три машини — на подвір'я, — розпорядилася. — І ту, що возить продукти, ну, фургон. Як нема шофера? Прийде лише вранці? Ну, гаразд, я сама поведу її.