Сніг у Флоренції
Шрифт:
лопатами дорогу пробивали.
Тут наш синьйор і здійснив свій порив —
поставити нову мистецьку віху.
Звелів, щоб Мікеланджело створив
йому гігантську статую із снігу.
Статуї у глибині саду
(аж зойкнули, перезирнулись)
Звелів створити… статую… із снігу?!!
Флорентієць
Наказ синьйора. Звелено,— роби.
Мороз такий — ніхто не виткне носа.
Я пам’ятаю, цілих три доби
він там ліпив ту статую-колоса.
(Піднявшися по сходах риштувань, уже вгорі показує рукою)
Ось. Отака вона була.
А може, й вища. Бо тепер вже хтозна.
Навколо риштування — грандіозне!
Крізь риштування віхола мела.
А він ліпив свій сніговий шедевр.
Йому вже сніг у відрах подавали.
Лише ворони каркали з дерев,
і двір вітри холодні продували.
З палацу чулась музика. Із вікон
синьйор дивився і його сім’я.
Він був, як віл, терплячіший із віком,
Але тоді ще юний, як і я,—
ліпив. Творив. Вдихнув у неї душу.
(Натхненно ліпить порожнечу чіткими рухами вже закоцюблих рук)
Не спав. Не їв. Ні з ким не говорив.
Змарнів. Промерз. Втомився. Занедужав.
Але створив ту статую, створив!
Гігантську, всю, до самого чола
від льодової брили п’єдесталу!..
Старий
(з гірким сарказмом)
Аби ж хто знав, яка вона була.
Пригріло сонце, і вона розтала.
Статуї у глибині саду
(розгублено і тихо)
Пригріло сонце… і вона розтала!..
Флорентієць
То й що? Ну, примху виконав дурну.
Ну, догодив пихатому нездарі.
На це ніхто й уваги не звернув,
крім літописця геніїв Вазарі.
Старий
А потім папі статую зроби.
А папа Юлій усмиряв повсталих.
Під сміх, і свист, і тюкання юрби
її розбили. Теж, вважай, розтала.
А потім щось завершить не дали.
А потім запідозрили в крамолі.
А потім зацькували, довели…
І що митцю лишилося від долі?!
(Помовчавши, з глибокою печаллю)
Як важко бути в наші дні митцем!
Флорентієць
У наші дні… А завжди і понині?
Старий
Я, може, хочу срібним олівцем
птиць малювати на лляній тканині!
А я все мусив славити когось.
Чиюсь творить подобу гонористу.
Ліпити сніг у мармурі… І ось —
гіркий фінал приборканого хисту!
Флорентієць
Хто ти? Ніхто в своєму доживанні.
Всі знають: Мікеланджело — «Мойсей»,
Хто знає, що на церкві Сан-Джованні
твій Іоанн, Левіт і Фарисей?!
Десь високо вгорі — у відсвітах пожеж — скульптурна група: бронзові фігури, котрі вивершують вже майже п’ять сторіч портал північний церкви Сан-Джованні.
(Заскімлив Чортик, димом задимівся, чкурнув кудись за дошки риштувань)
Старий повільно зсунувся із лави, побожно дивиться на свій же власний твір, що ледве мріє десь там угорі, на тлі заграв і грозової хмари.
Старий
Мені, мабуть, уже й не до лиця
вважать себе творцем такого твору.
Але яке ж це щастя для митця —
на власний твір дивитися угору!
(Кланяється)
Спасибі тобі, Хрестителю Іоанне!
Життя було до мене невблаганне.
А ти мене уже й не бачиш звідтам,
стоїш між Фарисеєм і Левітом.
І хмари йдуть, і вітер їх жене.
І коли-небудь, десь там, за віками,
моє творіння, пригадай мене!
Я — Рустичі, я — рустика, я — камінь.
(Скрадаючись, у каптурі, нечутно, проходить, наче тінь, брат Домінік)
Брат Домінік
Ти що, старий, говориш сам з собою?
Старий
Це я з минулим. З долею. З судьбою.
Чогось приснилась молодість мені.
А ти куди?
Брат Домінік
У дірку в бузині,
(Зникає в тінях кам’яного муру. А згодом буде чутно плюскіт весел.
А потім завалують десь собаки — аж ген із того берега Луари)
Флорентієць
Але чому я долю змарнував?!
Мене ж і слава наче не минала,
І сам Вазарі навіть визнавав,
що ця моя скульптура — досконала.
Мені її замовив Цех Купецький.
Я працював не рік, не два,— роки.
Бо це ж не путто, янголи, опецьки,—
це твір монументальний, на віки!
Я не чекав, коли дадуть завдаток,
і не в рахунок зарібку свого,
я навіть спродав материнський спадок,
щоб оплатити бронзу і литво!
І ось тоді, коли вони зібрались
мій труд прийнять, належно оцінить,—
я, подолавши острах свій і радість,
сказав — і чув, як голос мій дзвенить!
(Схвильовано, до когось в порожнечу, піднявшись на щаблинку риштувань)