Чтение онлайн

– А в мене яка тепер пора? – спитала Соломійка.

– Рання весна. А сама ти – пролісок моєї душі.

Отець Андроній сказав майже без пафосу, тільки голос його наче зволожився.

«Добре бути проліском», – подумала тоді Соломійка і чомусь геть зашарілася. Зиркнула: нє, отець Андроній, здається, не помітив. Уявила себе квіткою посеред лісу й раптом подумала, як їй було холодно виглядати з-під снігу й ловити хоча б маленький сонячний промінчик, щоб зігрітися.

Холодно їй було й теперка. Вельми зимно. Наче у місті дочасно випав сніг. А під ногами була не бруківка, а холодний тонкий лід, що потріскував й от-от міг провалитися. Якби так сталося, Соломійка була б тільки вдячна.

Вони прийшли. Вже прийшли. Ганс-Йоахім привів її до хати, в якій квартирував. Гарнізон у Любомлі був маленьким, довкола тихо, і унтер-офіцерам, і старшим солдатам дозволяли квартирувати по хатах місцевих мешканців-українців, наказавши тим годувати вояків вермахту. Жили компактно, у сусідніх оселях, щоб на випадок тривоги швидше зібратися. Але тривоги не передбачалося. Доблесна армія фюрера стояла вже на Волзі, то чого боятися тут, у глибокім тилу? А він, Ганс-Йоахім Катценберґер, один з переможців, який сьогодні здобув свій доволі непоганий, більше того, привабливий трофей. То він і належить насамперед йому, а вже потім поділиться з тими придурками – Фрідріхом, Людвіґом, Куртом і (це ж треба) Адольфом. Тільки не Гітлером, а Вертедом. Ну, цей прищавий сморчок, чистюля професорська, напевне відмовиться. І Курт, що зневажає злягання з неарійками. Хай. Знаємо ми тих чистюль з їхніми грошовитими батечками. Можна покликати найстаршого серед них, Віллі Траймера, нехай спробує молоденьку суничку, побачимо, що з того вийде, а то тільки хвалиться своїми колишніми перемогами та ще їх повчає, старий пердун.

Ганс-Йоахім завів Соломійку до кімнати, в якій квартирував. Окрім залізного ліжка з трьома подушками і килимком з лебедями на стіні, тут стояли стіл, тумбочка, невелика шафа для одежі, крісло й дві табуретки. Він, Ганс-Йоахім Катценберґер, солдат фюрера, сам не захотів більшого комфорту, хоч господиня, котра смерділа від страху, й запропонувала ліпшу кімнату. Німець жестами показав Соломійці, що їй треба роздягтися, а тоді сказав, що вийде, і попередив:

– Бєґайт… Пуф-пуф…

Проте глянувши на дівчину, збагнув, що вона, можливо, й прагне більше пуф-пуф.

І тоді підійшов до стіни і кілька разів грюкнув по ній кулаком. Майже одразу з’явилася огрядна жінка років сорока п’яти. Вона глянула на Соломійку і запитливо вперлася поглядом у постояльця.

– Фрау Гальїна, – сказав той. – Обєт… Яєшен із шпик [31] … Унд [32] памьїдор… Унд знайт… Унд кофе…

– Добре. Ждіть.

– Но бістро…

Господиня вийшла, а коли зайшла до кухні, де допивав чай з малиною худющий хлопець років двадцяти, той спитав:

– Наш Ганс-Яким знову не сам?

– Якусь лярву знов привів, – буркнула хазяйка. – Судячи з одягу, цього разу з села.

– Цікаво, – хлопець відсьорбнув чаю. – Доблесні арійці з міщанок перейшли на пейзанок? [33]

– Колись ти поплатишся за язик, Генику, – сердито сказала мати і поставила на гарячу плиту (була навчена швидко готувати обід) сковорідку, на яку згодом поклала шматочки сала.

У кімнаті німець простяг до Соломійки руки, й вона зрозуміла, що таки треба роздягатися. Зняла пальтечко, яке, зображуючи галантність, Ганс-Йоахім повісив на спинку крісла. Після цього дістав з тумбочки пляшку шнапсу і дві чарки. Розлив горілку і підняв чарку.

– Віп’єт…

– Я не хочу, – сказала Соломійка.

– Пєй, – німець майже силоміць втис їй чарку в руку і дзенькнув чарку об чарку. – Прозіт.

Соломійка відпила трохи і закашлялася. Ні, вона вже пробувала домашньої, але тут, з цим насильником…

Тим часом Ганс-Йоахім, який залпом випив свою порцію, відверто милувався Соломійчиним обличчям, стрункою фігурою, що ще більше відкрилася, коли вона зняла пальто і постала у світло-сірій кофтині, яку продовжувала довга барвиста спідниця.

Ганс-Йоахім раптом відчув незбагненне – йому просто хочеться милуватися цією дівчиною, цією слов’янкою. Її гордою поставою, навіть гнівним блиском блакитних диво-очей. Обличчя обвітрене, видно, вона багато буває на свіжому повітрі, проте є у цьому щось таке, що змушує думати – ця обвітреність йому навіть пасує, цьому дивовижному обличчю, це наче вміло накладений шар тонованої пудри чи світло-коричневого крему. О, Ганс-Йоахім на цьому добре розумівся, він був перукарем у косметичному салоні в Дюссельдорфі. І тепер, дивлячись очима професіонала, він не тільки відзначав пропорційну досконалість цього обличчя, хай не арійського, а слов’янського, а й… О, майн Ґотт, [34] він би не відважився сказати, що воно належить унтерменшові. [35] Двічі майн Ґотт, він відзначає (клята професія) дивну гармонію цього дівочого обличчя, вже не страх, а гордий дух, що випромінює воно, а особливо… Особливо дивовижно виразні очі. Сум у їхній глибині – це сум приреченої людини, але такої, наче вона… Наче вона… Ганс-Йоахім здригнувся… Ніби вона людина з Європи й потрапила як полонянка до канібалів.

«До біса ці міркування, – подумав Ганс-Йоахім, – вона таки моя полонянка, полонянка по праву сильнішого, сама напросилася, ніхто не змушував її йти визволяти ту другу слов’янку, дурепу, якій ще дурніші батьки дали єврейське ім’я».

І тут він здригнувся вдруге. Вона… Вона… Вона, ця слов’янка, пішла сама замість того, щоб рятувати своє нікчемне дешеве життя. О, він чув, що слов’яни аж ніяк не цінують цей Божий дар – життя, він сам бачив, як вони кидалися в атаку на їхні німецькі танки й під танки, як ішли на них навіть без зброї. Правда, там їм стріляли в спину свої ж. А тут? Що змусило піти цю… Саломею? Прив’язаність до іншої слов’янки? Але ж та не спробувала навіть лишитися з нею.

Ганс-Йоахім Катценберґер налив собі горілки й залпом осушив чарку.

Він пригадав, як ця дівчина-унтерменш повзла до нього на колінах. Так і мало бути, але… Але якби не та обставина, що, ризикуючи наразитися на кулю, вона повзла визволяти цю… Руфину. Сестра? Не схоже.

Раптом подумав – а як би вчинила на місці цієї чужоземки його люба Марлен?

І гіркота хлюпнула йому в душу – Марлен за жодних обставин не пішла б визволяти подругу. Принести себе в жертву чужоземному солдатові? Марлен швидше охоче б йому віддалася, з гіркотою подумав Ганс-Йоахім, як тепер віддається своїм воякам, не тому, що вони солдати фюрера, а тому, що…

Його думки вчасно перебив прихід хазяйки. Вона несла тарілки з яєчнею на салі і сало, посипане дрібно нарізаною цибулею і перцем. Коли ж вона ставила тарілки на стіл, Соломійка нахилилася до господині й тихо благально сказала:

– Врятуйте мене, тітонько.

Хазяйка Галина глянула здивовано і ледь відсахнулася, згустки такого болю бризнули на неї з цих синіх, мов небо, очей. Вона швидко вийшла й сказала на кухні до сина:

– Здається, це не лярва. Він, певне, привів її силою.