Чтение онлайн

Вона посміхнулась, але її обличчя лишилося сумне. Він дивився на неї, і вона дала йому змогу розглядати себе.

На вулиці зупинилася машина; ціла юрба есесівців пройшла через сад у трактир. Жінка ледве глянула на них; раптом її погляд зупинився на Георговій руці, що стискала спинку стільця.

— Що у вас з рукою?

— Нещасний випадок; ще не загоїлося.

Вона так швидко взяла його руку, що він не встиг її висмикнути, й уважно оглянула.

— Ви, мабуть, порізалися об бите шкло, рана ще може відкритися. — Вона відпустила його руку. — А тепер треба йти в залу.

— Таких почесних гостей не примушують чекати.

Вона знизала плечима.

— Ми й не таких бачили, ми тут уже звикли до цього.

— До чого?

— До мундирів.

Вона пішла, і Георг гукнув їй услід:

— Ще одну шклянку, будь ласка!

Стало вже темно й холодно. «Вона має ще прийти», — подумав Георг.

А офіціантка приймала замовлення й думала: «Що він за людина? Він щось накоїв! Щось над ним тяжіє. — Вона швидко, спритно й весело обслуговувала відвідувачів. — На баржі він, очевидно, недавно. Він не брехун, але бреше. Боїться, але не боягуз. Де це він поранив руку? А як здригнувся, коли я взяла його за руку, і все-таки подивився на мене. Коли по саду пройшли есесівці, він міцно стиснув пальці. Мабуть, недаремно».

Нарешті, вона принесла йому ще шклянку вина. Все, що він говорив, неправда, але погляд у нього правдивий. Вона йшла неквапливо, щоб він встиг її оглянути.

Він сидів на холодному вітрі і навіть ще не доторкнувся до другої шклянки.

— Навіщо ж вам третя шклянка?

— Це не має значення, — сказав Георг. Він зсунув обидві шклянки і взяв її руку. У неї на пальці була тоненька каблучка, такі можна виграти на ярмарку в лотерею. Він спитав: — Чоловіка нема? Нареченого? Коханого?..

Вона тричі похитала головою.

— Не пощастило? Погано закінчилося?

Вона здивовано глянула на нього.

— Чого ви так думаєте?

— Тому, що ви сама.

Вона показала рукою на серце.

— Ах, моя доля похована тут. — І побігла.

Він ще раз покликав її до столика. Дав їй розміняти гроші. Вона подумала: «Отже, справа і не в грошах».

І коли вона вчетверте вийшла з будинку і, поскрипуючи по гравію, принесла йому на підносі здачу, він наважився:

— Чи немає тут у будинку кімнати для приїжджих?

Тоді мені не треба було б іти назад у Майнц.

— У цьому будинку? Та що ви! Тут живуть лишень господарі.

— А там, де ви живете?

Вона висмикнула руку і похмуро глянула на нього. Він уже був готовий почути різку відповідь. Однак, трохи помовчавши, вона сказала:

— Гаразд. — І додала: — Почекайте на мене тут. Мені ще треба дещо зробити. Потім ви підете за мною.

Він почав ждати. Надія, що його втеча може закінчитися щасливо, змішувалася з радісним хвилюванням. Нарешті жінка вийшла в пальті. Вона ні разу не озирнулася на нього. Він пішов слідом за нею по довгій вулиці. Почав накрапати дощ. Георг думав: «У неї намокне волосся».

Через кілька годин Георг нараз прокинувся і підвівся на ліжку, не розуміючи, де він.

— Це я тебе розбудила, — сказала вона. — Я мусила так зробити, бо більше не могла слухати, та й тітка може прокинутися.

— Хіба я кричав?

— Ти стогнав і кричав. Утишся і спи.

— Котра година?

Вона ще не засинала і чула, як годинник вибивав кожну годину. Вона відповіла:

— Скоро четверта. Спи спокійно. Ти можеш спати цілком спокійно. Я тебе розбуджу.

Вона не знала, чи він заснув, чи просто лежить тихо.

Вона боялася, що він знову почне тремтіти, як раніше. Ні, він дихав спокійно.

Комендант табору Фаренберг цієї ночі, як і попередніх, наказав негайно розбудити його, коли тільки прибуде донесення про втікача. Наказ був зайвий, бо Фаренберг і цієї ночі ні на хвилину не стулив очей. Він знову прислухався до кожного звуку, що міг мати щось спільне з донесенням. Якщо попередні ночі мучили його своєю тишею, то ніч на понеділок мучила його своїми звуками: раз у раз гули клаксони машин, гавкали собаки, співали й горланили підпилі селяни.

Нарешті стало тихо. Все оповив міцний сон, який буває між північчю та світанком. Пильно прислухаючися, Фаренберг намагався уявити собі цю місцевість, усі ці села, шосе й дороги, що зв’язують їх між собою і з трьома великими містами, — трикутні тенета, в які той чоловік мусив потрапити, якщо він не сам сатана. Не міг же він, справді, розтанути в повітрі. Адже повинні були залишити якісь сліди на вологій осінній землі його черевики, хтось же дав йому ці черевики. Чиясь рука нарізала йому хліба і налила вина у шклянку. В якомусь будинку його переховували. Вперше Фаренберг виразно уявив собі можливість того, що Гайслер вислизнув. Але це все-таки неможливо.

Хіба Фаренбергові не розповідали, що друзі зреклися Гайслера, що його жінка вже давно мала коханця, а рідний брат теж допомагав ловити його? Фаренберг зітхнув з полегшенням. Може, розгадка полягає в тому, що його вже немає серед живих. Кинувся, мабуть, у Рейн або Майн, завтра його труп випливе. Раптом комендант побачив перед собою Гайслера, яким той був після останнього допиту: з розірваним ротом, із зухвалим поглядом. І Фаренберг зрозумів, що його надія марна. Ні в Рейні, ні в Майні його труп ніколи не випливе, бо цей чоловік живий. Уперше після дня втечі Фаренберг відчув, що він женеться не за однією людиною, чиї риси йому знайомі й чиї сили можуть вичерпатись, а за безликою силою, яку не можна виміряти. Але цю думку він міг витримати лише кілька хвилин.

— Ну, пора вже.

Молода жінка допомогла Георгові одягнутися, подаючи йому одну річ по одній, як це роблять дружини солдатів, коли минає остання ніч відпустки. «З нею я міг би ділити все, — подумав Георг, — все моє життя, але ж у мене немає життя, яке б я міг ділити».

— Випий ще гарячого, перш ніж іти.

У ранковому світлі він подивився на ту, що її він мав залишити. Вона щулилася від холоду. У вікно бив дощ. За ніч погода різко змінилася. Жінка розкрила шафу, звідти долинув легкий запах камфори, і витягла якусь некрасиву кофту з темної грубої шерсті. «Скільки я накупив би тобі гарних кофт: червоних, білих, голубих».