Чтение онлайн

Але на обличчях інших робітників був вираз суму й пошани. Меттенгаймер перевів подих. Його не кинули в пекло, він все ще людина серед людей.

Цієї ж обідньої перерви Франц у їдальні почув такі розмови:

— Я сьогодні ввечері поїду до Франкфурта, в кінотеатр «Олімпія», — сказав якийсь чоловік.

— А що там іде?

— «Королева Хрістіна».

— Мені моя кохана миліша за вашу Грету, — озвався третій.

Перший промовив:

— Це зовсім не одне і те ж — самому цілуватися чи дивитись на інших.

— І як вам може подобатися таке? — сказав третій. — Як на мене, найкраще місце — це своя хата.

Франц слухав з сонним виразом на обличчі, але серце його судорожно калатало. Знову — так йому принаймні здавалося — все заглухло. А була ж сьогодні вранці одна така хвилина, мов прорив. Нараз він здригнувся. Розмова про «Олімпію» підказала йому вихід, якого він шукав цілий ранок. Щоб побачити Еллі, доведеться піти на квартиру до її батьків. Зайти до них самому? Але вхід, напевно, стережуть шпики. А листи, мабуть, перевіряють. «От візьму й поїду після зміни до міста, — сказав він собі, — куплю два квитки, може, мені й поталанить. А як ні, то це нікому не зашкодить».

Георг ішов уперед по Вісбаденському шосе. Він накреслив собі мету: найближчий віадук. Від цієї мети не можна було сподіватися чогось особливого. Але якусь мету треба ж ставити собі кожні десять хвилин. Повз нього раз у раз проносилися автомашини: навантажені всячиною грузовики, військові автомобілі, авто з розібраним літаком, приватні машини з Бонна, Кельна, Вісбадена, машина «опель» нової, незнайомої йому моделі. Яку зупинити? Оцю? Чи зовсім не треба? І він ішов далі, ковтаючи пилюку. Вичурнула іноземна машина, за кермом єдиний пасажир, іще не старий чоловік. Георг підняв руку. Власник машини одразу ж загальмував. Він уже кілька секунд тому побачив Георга, що йшов по шосе. Під впливом нудьги й самотності — адже вони можуть в кого завгодно викликати цікавість до випадкового супутника — чужинцеві здалося, ніби він чекав від Георга знаку зупинитися. Він відсунув від себе купу пледів, плащів та різних пакунків і спитав:

— Куди?

Вони обмінялися короткими, пильними поглядами.

Чужинець був високий, худорлявий і блідий, з безбарвним волоссям. Його спокійні голубі очі з безбарвними віями не виражали нічого: ні суму, ні веселощів.

Георг сказав:

— У Гехст.

Коли в нього зірвалося це слово, він злякався.

— О-о, — сказав чужинець, — а я у Вісбаден. Але нічого, нічого! Вам холодно? — Він ще раз зупинив машину і накинув один з своїх картатих пледів Георгові на плечі. Той закутався. Вони посміхнулися одне одному.

Знову рушили. Георг перевів погляд з обличчя чужинця — за щокою в нього стирчала жувальна гумка — на його руки, що тримали кермо. Ці безбарвні й ніби безкості руки були виразніші за обличчя. На лівій виблискували два персні. Один з них Георг прийняв був за обручку, але скоро помітив, що перстень перевернутий і в нього вправлено жовтуватий плаский камінь. Георгові було неприємно, що він так уважно все це розглядає, але він не міг відвести очей від персня.

— Горою далі, — сказав чужинець, — зате красивіше.

— Що?

— Нагорі ліс, низом ближче, зате пилюка.

— Горою, горою, — сказав Георг.

Вони звернули і майже непомітно почали підніматися вгору між полями. Але забавом Георг схвильовано помітив, що наближаються вершини гір. Запахло лісом.

— Буде гарний день, — сказав чужинець. — Як по-німецькому звуться оті дерева? Ні, отам, цілий ліс. З червоним листям.

Георг відповів:

— Буки.

— Буки. Добре. Буки. Ви знаєте монастирі Ебербах, Рюдесгайм, Бінген, Лореляй? Дуже красиво…

Георг промовив:

— Нам тут більше подобається.

— Ах так, розумію. Хочете випити? — Він знову зупинив машину, порився у своїх речах, витяг пляшку, відкупорив. Георг ковтнув і скривився. Чужинець засміявся.

Його зуби були такі білі й великі, що здавалися б штучними, аби не так виразно виступали з ясен. Десять хвилин вони підіймалися доволі крутим схилом. Георг заплющив очі і вдихав п’янкі пахощі лісу. Нагорі чужинець почав охати й ахати й благав Георга помилуватися краєвидом.

Георг повернув голову, але очей не розплющив. Дивитися туди, на річки, поля й ліси він зараз не міг. Вони трохи проїхали просікою й завернули в буковий ліс. Вранішнє світло просочувалося крізь листя великими золотими краплями. Краплини світла з шелестом спадали додолу — дерева ронили листя. Георг старався подолати своє хвилювання. На чолі спливали сльози. Він дуже ослабнув. Вони їхали узліссям. Чужинець сказав:

— Ваша країна дуже красива.

— Еге ж, країна, — на те йому Георг, — Чому?

— Багато лісу, хороші шляхи. Народ теж. Дуже чисто, дуже порядок.

Георг мовчав. Час від часу чужинець поглядав на нього; як майже всі чужинці, він ототожнював окрему людину з народом. А Георг дивився на його руки: ці міцні, але безбарвні руки викликали в ньому легке почуття огиди.

Ліс лишився позаду, вони їхали між скошеними полями, а потім між виноградниками. Ніде не видно ані душі, не чути ані звуку; здавалося, немов кругом безлюдна пустиня, хоч кожен клаптик землі був оброблений. Чужинець скоса глянув на Георга і перехопив пильний погляд, втуплений у його руки. Георг здригнувся. Тоді цей клятий чужинець зупинив на мить машину, але лише для того, щоб повернути перстень каменем догори. Він показав його Георгові.

— Вам дуже подобається?

— Так, — поволі проказав Георг.

— Візьміть, коли подобається, — спокійно мовив чужинець і посміхнувся самими губами.

Георг сказав рішуче:

— Ні. — А що чужинець не зразу забрав руку, він повторив різко, наче його хто силував: — Ні, ні! — «Я міг би його заставити, — промайнуло в Георговій голові, — жодна жива душа не знає цього персня». Та вже було пізно.

Його серце калатало дедалі дужче. Уже кілька хвилин збігло, як вони, звернули з узлісся над долиною і їхали серед глибокої тиші; в його голові ворушилася думка, зародок думки, якої він сам іще не усвідомлював. Але його серце калатало й калатало, немов воно було прозорливіше за розум.