Сповідь
Шрифт:
– І для цього треба людину вдягати у чортову шкуру?
– Не чортову, а вовчу, – поправив чолов'яга. – Бо людина не живе у світі, не приміряючись. Не буває людей неспівмірних, отож і ти серед таких, смертний!
– А хтось у мене спитав: хочу я того чи ні? – вигукнув я. Мені здалося, що чолов'яга хмикнув. А може, засміявся у вус,
а може, це загриміло над головою?
– Я не прийшов відповідати, смертний, – сказав він. – Прийшов сказати тобі, що час твій настав.
– Що ж маю робити в цій нелюдській подобі? – вигукнув я, боявся-бо, що мій кволий голосок не дійде до його високості.
– Маєш жити, – сказав чолов'яга, і його голова розрослася, а може, це він видихнув такий велетенський клубінь диму. – Примірятися маєш, бо не буває людей неспівмірних…
– Примірятися до чого? – вигукнув я.
– Не відповідаю на запитання, – повторив чолов'яга. – Досить того, що вибрав тебе серед тисяч. Досить того, що я кладу тобі на плечі незвичайну долю, інакше б ти скоро в траву перетворився…
Я не знаю: чи спав тоді, чи не спав. Не відаю: чи в непам'ять запав, чи привиддя мене відвідало. Не знаю, як усе це зникло, де поділося: отой звір чорний, твар ота кавкуча й криклива, отой велетень, але слова його, прочумавши, пам'ятав. Не знав, чому саме на мене впав його жереб, бо ж ніхто я у світі. Жив, як усі, хліб їв і воду пив. Радів і сміявся, а коли й сумував. Бачив сонце над головою, і воно світило мені ясно. Я не задумувався: добрий цей світ чи ні, бо жодна дитина світу про це не думає доти, доки їй не припече. Я не знав біди, не знав хвороб, бідності, нестатків, мене ніхто не переслідував; здавалося, всі люди люблять мене, а я люблю всіх. Я не розрізняв людей на добрих і поганих, чому ж, боже, крикнув я раптом, ти поклав на мене долю прокляту?