Чтение онлайн

Чому тут лід і вода?

На ходу скидаю піджак. Скоріше! Інакше буде пізно!

Наступної миті я вже не бачу ні дитини, ні ополонки. Переді мною — рівна підлога майданчика.

Хтось називає моє ім'я. Повертаю голову — Сергій Петрович! Його обличчя стривожене.

— Куди вас занесло? Хіба вас не попереджали?

Я розгублено озираюсь навкруги.

— А де ж той, що тонув?

— Ходімо до кабінету. Там я все вам поясню, — каже Сергій Петрович.

Я не вгамовуюсь.

— Тут тільки-но була ополонка.

— Ніякої ополонки, як бачите, нема. Це галюцинація, — виразно і дуже спокійно каже Сергій Петрович і бере мене під руку. — Ходімо ж.

Я підкоряюсь, але все ще прислухаюся і оглядаюсь. Крику більше не чути.

Сергій Петрович щільно зачиняє двері кабінету і пропонує:

— Прошу сідати. Розповідайте, що трапилось.

Він вислухує мою досить-таки безладну розповідь, підперши щоку рукою і зморщивши обличчя, ніби від зубного болю.

Поступово в кабінеті починають плавати кільця тютюнового диму.

Сергій Петрович запалює нову сигарету і каже:

— Цей кабінет відекранований від робочих майданчиків. А ви не зачинили за собою двері. З цього все й почалось. Та й ви до того ж хвилювалися. Зрозуміло?

Мабуть, у мене був надто розгублений і не дуже розумний вигляд. Посмішка майнула на вузькому обличчі Сергія Петровича, сховалась у зморшках біля куточків рота.

— Я не міг приділити вам минулого разу багато часу, і ви не все зрозуміли. Зате зараз самостійно надолужили прогаяне. Так би мовити, перевірили матеріал для наступної статті на собі.

Пам'ятаєте, ми розмовляли про модуляції електромагнітного поля? Ми їх розділили на частоту і ритм…

Я вже почав про дещо здогадуватися.

—І ось порівняно недавно, — розповідав він, — ми з'ясували, що, змінюючи ритм імпульсів магнітного поля, куди вміщено різні молекули, ми можемо штучно змінювати ритм їхніх коливань. Ми досліджували ці явища на речовинах у ході реакції, потім на бактеріях і ділянках живої тканини, на ізольованих органах, а зараз перейшли до дослідів на тваринах. Тут нас особливо цікавлять нервові клітини в усій системі організму. Кожний робочий майданчик огороджений бильцями. В них проходять проводи. Автомати вмикають і вимикають струм у певному ритмі. Є ритми, що збуджують ділянки пам'яті. Є ритми, що вбивають вірус. Вони нешкідливі для організму тварини. А втім, ходімо зі мною, там самі побачите.

Ми вийшли з кабінету і пішли коридором. Біля одного майданчика Сергій Петрович зупинився і щось підказав лаборантові, який проходив повз нас. Невдовзі той повернувся з кліткою, де сиділи морські свинки. Звірки ледве ворушилися, шерсть місцями вилізла, лапки опухли.

— Їх заражено дуже небезпечним вірусом, — сказав Сергій Петрович. — А зараз покладемо їх на майданчик.І

Лаборант вніс клітку на майданчик, поставив на одне з намальованих крейдою кіл. Спочатку нічого не було помітно. Але вже через кілька хвилин свинки пожвавішали. А ще через півгодини пухлини на лапках помітно зменшилися.

— Скоро вони повністю одужають, — впевнено сказав Сергій Петрович і знову попросив про щось лаборанта.І

Поки той ходив до віварію, ми перейшли далі. І ось уже в руках професора кролик з перебитою лапкою.

— Ритм поля на цьому майданчику сприяє дуже швидкому відновленню кісток і тканин, — сказав Сергій Петрович, саджаючи кролика в одне з відділень клітки.

Минуло не більше години — і кролик почав стрибати, поки що обережно стаючи на хвору лапку.

Професор ніби не помічав мого захоплення і здивування. Він розповідав далі.

— Всього тут сорок майданчиків і сорок ритмів одночасно. Перебігаючи з одного майданчика на інший, ви потрапляли в різні ритми, і у вас то загострювалась пам'ять, то гальмувалась робота м'язів.

Зараз мені стало ясно, чому почувся крик, який насправді існував лише в моїй пам'яті. А те, що я біг на допомогу… Виходить, це не було сміливістю. Виходить, я не поспішав допомогти людині — мене гнали проти моєї волі ритми електромагнітних полів. А інакше… Що було б тоді? Я не втримався і спитав про це у Сергія Петровича.

— Ні, ні,— квапливо промовив він. — Ритмів гуманності або взаємодопомоги, звичайно, не існує. Не треба плутати біофізику з вихованням.

Я полегшено зітхнув і подивився на стінку приладу, який стояв навпроти. Вона була гладенько відшліфована і могла б правити за чудове дзеркало. Слово честі, в цю мить я не мав нічого проти людини, яка відбивалася в ньому.

…У мене залишилася оригінальна пам'ятка про цю зустріч з Сергієм Петровичем. Кожного разу, коли хтось при мені скаржиться на хвору ногу або шкутильгає, я згадую про своє коліно — воно більше ніколи не болить.

“Ну що ж, нехай увійде, — подумав Кантов. — Хай заходить. Однаково… Тільки дивно це звучить — слідчий—захисник…”

Ні традиційно пильного погляду. Ні багатозначності в твердо стиснутих устах. Ні того, ні іншого… Нема, нема, нема…

Слідчий—захисник зігнувся, інакше продірявив би головою стелю. Висота кімнати — близько чотирьох метрів.

“Він з отих, — думає Кантов і відчуває, як у ньому прокидається лють. — Я ніколи не вимагав особливої тактовності по відношенню до себе. Але в даному випадку вони могли б здогадатися…”

Густий голос, чітка вимова:

— Маєте до мене запитання?

— Прохання, — говорить Кантов. — Я маю прохання…

— Зрозумів. Вам призначать іншого захисника. Але я міг би відповісти на ваші запитання.

— Що встигли вияснити у моїй справі?

Секунда мовчання. Але й вона була красномовною.