Чтение онлайн

— Але закон… — почав Трампус.

— Справедливість вища, ніж закон, любий хлопче. Закон — це лише технічне й не завжди вдале здійснення справедливості. А Гашек переконаний, що це справедливо. Я міг би, власне, виправити хибу наших інструкцій і поцупити ще щось на пам'ять для тебе і Тикача, але ж ми міркуємо й почуваємо інакше, ніж Гашек, а тому від такої пам'ятки можемо відмовитися.

Трампус ще трохи повпирався й нарешті дав себе умовити.

— Від цього всього я страшенно зголоднів і думаю, що охоче з'їв би тарілку юшки з хляками.

— Юшки з хляками? — злякано вигукнув Клубічко. — Але ж лікар приписав тобі сир, а не юшку з хляками.

— Так от, щоб ви знали, нелюде, — гордовито признався Трампус, — я їв учора — чи це було вже сьогодні? — не лише юшку з хляками, а й жирну гуску. І, як бачите, здоровий, як рибка. Більше не дам морити себе голодом.

— Це ти додумався, певно, тоді, коли перейшов з Тикачем на «ти»?

— Ще до того. Тоді, як сьорбнув бехерівки.

— Ти пив бехерівку, ти, непитущий?!

— Ще й пиво, коли хочете знати. Хочу сказати, що бехерівка і гусячі шкварки…

— Гусячі шкварки? — зовсім перелякався Клубічко. — Ти їв ще й гусячі шкварки?

—Їв. Але ваші сподіванки марні, Клубічку, ми з Тикачем до крихти з'їли все, що було в тарілці у сейфі.

— У сейфі? Це ховається в сейфі? Є там іще щось?

— Тільки скарб.

— Ну, це, звичайно, табу, — засмучено сказав Клубічко.

— А тепер скажіть мені, як це ви примудрилися вкрасти з купки діамантів, з якої ми не спускали очей, один камінчик?

Клубічко всміхнувся:

— Любий хлопче, який же з мене був би учень, коли б я не навчився бодай чого-небудь від своїх друзів, що живуть із крадіжок? Це дуже просто, Зденеку. Коли ви рахували, я поглянув у вікно. Рефлективно ви теж туди подивились. На якусь долю секунди. Цього мені вистачило, бо я свій трюк підготував заздалегідь і, рахуючи, кидав камінчики на край столу. Потім досить лише стукнути знизу — і річ, яку ти хочеш мати, впаде тобі у підставлену знизу другу руку. Але це все дрібниці, головне, як зробити так, щоб Тикач теж відчув радість мисливця. Мушу признатися: мені імпонує, як він зносить свої невдачі. Ти знайшов одного позначеного «Орфея», я — другого, а він — нічого.

— Що ж поробиш, як йому не трапилося нагоди, — мовив Трампус трохи нещиро.

— От і треба посприяти, щоб вона трапилася хоча б тепер, — наполягав Клубічко. — 3 тим роялем «Біля Дечинської брами» щось не так. Чого туди ходила Ізабелла? Може, там і справді щось є.

— Там нема абсолютно нічого, — запевнив його Трампус. — То «Петроф», а не «Орфей». Тикач його вже обстукав біля планки й нічого не знайшов.

— Біля планки… — задумано повторив Клубічко. — А може, скарб сховано в іншому місці. Щоб бути спокійним, погляньмо ще раз. Саме сьогодні.

— Разом з Тикачем?

— Найкраще було б узяти і його. Але спершу я б хотів подивитися на той «Петроф» із тобою. Ходімо туди негайно. Чому? Бо ти мені казав, що Тикач там якось бачив Ізабеллу. Можливо, тепер після тієї сенсації у «Вільгельмі Теллі» вона знову подасться туди. І якщо я не помиляюсь щодо «Петрофа», то треба буде навести на цю думку Тикача. Він також повинен добути свій скальп.

— Але після моєї знахідки це буде убогий скальп, — докинув Трампус трохи ущипливо.

— Убогий не убогий — твоє зауваження мені зовсім не подобається. Це просто випадок, що основне багатство Кодет сховав у твій рояль, а не в мій. До того ж Гашек сказав тобі про рояль тоді, коли ти вже знав про позначені й непозначені роялі. Те, що зробив ти, зробив би на твоєму місці кожен. Ти прийшов до слави, як сліпа курка до зерна. Я сказав би, цілком випадково.

— Випадково? — обурено вигукнув Трампус. Клубічко знизав плечима.

— Атож. Взяти хоча б Шекспіра. Чому Ромео пішов на бенкет у дім заклятого ворога своєї сім'ї? Випадково. Таких випадковостей у Шекспіра повно. Мені спали на думку вірші старого поета Франтішека Прохазки: вони такі гарні, що я їх запам'ятав на все життя. Ось послухай:

Зійшлися ми нагодою,

як дві бабки над водою,

не думав я, не гадав,

поцілунки лиш хапав,

поки став з них міст у вічність.

Цілком можливо, що цей старий трубадур узяв собі ту дівчину, що роздавала поцілунки, за жінку. За таких обставин випадок вирішує все. Він, власне, єдиний закон кохання. Люди випадково зустрічаються, випадково цілуються, випадково одружуються, випадково народжують дитину, випадково це дівчинка, яка колись теж стане бабусею. Такий коловорот випадків у любовному житті!

Вибивши люльку, він провадив далі:

— Випадок — мати помилок, але й корисних відкриттів. Випадків рясно і в науці, і в історії.

— Гадаю, що ви маєте рацію, — сказав Трампус. — Коли в мене перестане боліти голова, то я скажу, що ви маєте цілковиту рацію. Крім того, я присягаюсь, що знову стану непитущим. Тикач — це диявол, його бехерівка діє ще сильніше, ніж ваша кава.

Клубічко тільки-но встиг оглянути решту мішечків, які ще не бачив, коли повернувся Тикач. Вигляд у нього був схвильований.

— Перш за все, — сказав він, — мені не подобається, що ставлення людей до мене зовсім змінилось. Дехто вклоняється мені мало не до землі, а інші ладні вбити поглядом. Переконати їх, що в мене в кишені не залишився діамант завбільшки з кулак, буде неймовірно важко. Але про найголовніше я довідався тільки що. З лікарні подзвонили, що Віртер помер.

— Бідолаха, — байдуже мовив Клубічко. — Це погано.

— Так. Бо тепер ми вже не дізнаємось, як все це сталося.

— Спробуємо дізнатися й без Віртера, — заспокоїв його Клубічко.

— Можливо, небіжчик нам трохи допоможе. З лікарні подзвонили, що перед смертю він на хвилину опритомнів. Зміг навіть вимовити кілька слів. Правда, безладно. Я забіжу туди, щоб дізнатися певніше. Ви ж знаєте, що я наказав стерегти Віртера.

— Ах, стерегти! — скептично зауважив Клубічко. — Оці ще мені сторожі! Мій двоюрідний брат найняв для своєї жінки в пологовому будинку приватну сестру. А коли прийшов уранці, то сестра солодко спала, а дитина вже народилася на світ.

Тикач знизав плечима.

— Мої сторожі під час служби не сплять. — Потім показав телеграфний бланк. — Це з міністерства внутрішніх справ. Я згораю з нетерплячки. Але щоб мати спокій, прочитаю, аж коли повернусь. А ви що далі робитимете?

— Я? Піду поснідаю, — відповів Клубічко. — Ті діаманти викликали в мене вовчий апетит. Піду в «Елефант». Можете зайти туди до мене.

— А ти? — запитав Тикач Трампуса.

— Я? Ну що ж. Сейф, звичайно, це сейф, але я гадаю, що мені краще побути біля нього.