Чтение онлайн

— Я криком закричала подумки, що хочу повернутися додому, — сказала вона, звертаючись до довгої й порожньої кімнати, у якій тепер не було ані його письмових столів, ані комп’ютерів, ані його книжок, ані його музики, ані його життя. — Саме так усе було. Ти згоден, Скоте?

Але відповіді вона не почула. Мабуть, він уже сказав усе, що хотів сказати. І, може, це й добре. Можливо, це на краще.

Тепер, коли африканка була ще мокра від озерної води, вона могла б, загорнута в ній, повернутися в Місячне Коло, якби захотіла; загорнута в ці вологі чари, вона могла б податися навіть далі, до інших світів, які існують за Місячним Колом… бо вона не сумнівалася, що такі світи існують і що люди, які спочивали на кам’яних лавах, зрештою стомлювалися там сидіти, підводилися зі своїх місць і вирушали на пошук таких світів. Загорнута в мокру африканку, вона, мабуть, може навіть літати, як літала у своїх снах. Але вона не стане цього робити. Скот умів бачити сни наяву, іноді вони були просто блискучими — але таким був його талант і його робота. Для Лізі Лендон одного світу було більше, ніж достатньо, хоч вона відчувала, що, мабуть, завжди берегтиме у своєму серці місце й для того іншого, де їй довелося побувати й де сонце ховалося у свою оселю грому, тоді як місяць підіймався над обрієм у своїй оселі срібної тиші. Але, зрештою, навіщо їй ця чортівня. Вона має місце, де може повісити свого капелюха, і має доброго автомобіля, щоб на ньому їздити; вона має лахи для тіла й черевики для ніг. Вона також має чотирьох сестер, одна з яких потребує великої допомоги та розуміння, щоб успішно пройти крізь роки, що чекають її попереду. Буде ліпше, якщо вона дозволить африканці висохти, дозволить, щоб її прекрасна, смертельно небезпечна вага снів і магії випарувалася і щоб вона знову стала якорем. Раніше чи пізніше вона поріже її на клаптики й завжди триматиме один при собі як засіб проти магії та чарів, річ, яка б утримувала її ноги на землі, вартовий, який не дозволяв би їй вирушати в далекі мандри.

Тим часом вона хотіла висушити своє волосся й перевдягти мокрий одяг.

Лізі рушила до сходів, ронячи темні краплі на деякі місця, де вона стікала кров’ю. Обгорнута навколо її тіла африканка сповзла на стегна і стала схожа на спідницю, екзотичну й навіть трохи сексуальну. Вона обернулася й подивилася через плече на довгу порожню кімнату, яка, здавалося, дрімала, пронизана запилюженими смугами серпневого сонячного світла. Вона й сама була золотою в цьому світлі і знову здавалася молодою, хоч вона цього й не знала.

— Думаю, я зробила тут усе, що треба, — сказала вона з несподіваним ваганням у голосі. — Я йду звідси. Прощавай.

Вона зачекала. Чого чекала, вона й сама не знала. Нічого не було. Але було відчуття чогось.

Вона підняла руку, ніби щоб помахати нею, потім опустила її знову, мовби чимось збентежена. Вона легенько всміхнулася, і сльозинка скотилася їй по щоці, але вона її не помітила.

— Я кохаю тебе, любий. Усе так само.

Лізі стала спускатися сходами вниз. На якусь мить у кімнаті затрималася її тінь, але потім зникла й вона.

Кімната зітхнула. І поринула в тишу.

Сентер Ловел, Мен

4 серпня 2005 р.

Існує озеро, до якого ми — і в даному разі під «ми» я маю на увазі велике товариство читачів і письменників — приходимо, щоб напитися і щоб закинути туди свої сіті. «Історія Лізі» фактично посилається на десятки романів, поетичних творів та пісень, намагаючись проілюструвати цю думку. Я кажу це не для того, щоби вразити когось своїм розумом — тут більше йдеться про серце, аніж про розум, — а тому, що хочу назвати кілька з цих чудових риб і віддати належне тим, хто на це заслуговує.

Мені так жарко, будь ласка, дай мені льоду (I’m so hot, please give me ice): «Музика в багажнику» Майкла Коннелі (Trunk Music, by Michael Connelli).

Всмоктувальна піч (Suck-oven): «Холодна юшка для собак» Стівена Добінса (Cold Dog Soup, by Stephen Dobbins).

Свята солодка мати (Sweetmother): «Літні камені» Доу Мосмена (The Stones of Summer, by Dow Mossman).

Пафко біля стіни (Pafko at the wall): «Злочинний світ» Дона Делілло (Underworld, by Don DeLillo).

Гірше — попереду (Worse things waiting): Назва збірки оповідань Менлі Вейда Велмана (Manley Wade Wellman).

Ніхто не любить клоуна опівночі (No one loves a clown at midnight): Лон Чейні (Lon Chaney).

Він вимітав сучих синів (Не was sweeping, уа sonsabitches): кінофільм «Останній кіносеанс» Ларрі Мак-Мартрі (The Last Picture Show, by Larry McMurtry).

«Порожні демони»(Empty Devils): «Буря» Вільяма Шекспіра («Пекло порожнє, і всі демони тут») (The Tempest, by William Shakespear («Hell is empty, and all the devils are here»)).

Пісню «Я так довго не проживу» (I Ain't Livin Long Like This) написав Родні Кровел. Крім версії Кровела, існують магнітофонні записи цієї пісні у виконанні Емілоу Герріса, Джеррі Джефа Вокера, Веба Вайлдера та друзяки Вейлона. [88]

І, звичайно ж, я не можу тут не згадати про друзяку Генка. Якщо на цих сторінках і з’являється якийсь привид, крім Скота Лендона, то це привид Генка Вільямса.

Я хотів би ще попросити трохи вашої уваги, щоб також подякувати своїй дружині. Вона — не Лізі Лендон, і її сестри — не сестри Лізі, але я з великою втіхою спостерігав, як Табіта, Марґарет, Анна, Катріна, Стефанія та Марселла поводилися в тих ситуаціях, які позначаються афоризмом «між нами, сестрами», протягом останніх тридцяти років. Ситуація «між нами, сестрами» змінюється з кожним новим днем, але вона завжди цікава. За те, що я описав правильно, я маю подякувати їм. Якщо ж я десь і помилився, то поставтеся до цього поблажливо, о’кей? Я маю набагато старшого брата, але я позбавлений радості мати бодай одну сестру.

Нен Грем редагувала цю книжку. Дуже часто оглядачі романів — надто романів тих авторів, які продають дуже багато своїх книжок, — мають звичай казати: «Той-то багато виграв би від доброго редагування». Тим, хто має спокусу сказати це про «Історію Лізі», я залюбки надіслав би вибрані сторінки з мого першого чернеткового рукопису, доповнені примітками Нен. Французькі есеї, які я писав протягом першого року, надходили мені чистішими. Нен зробила чудову роботу, і я дякую їй за те, що вона відправила мене до публіки з акуратно забраною в штани сорочкою і причесаним чубом. А щодо тих кількох випадків, коли автор здобув над нею перемогу… то я сказав би так: «Реальність — це Ральф».

Я дуже вдячний Л. та Р. Д., які прочитали ці сторінки в першому чернетковому варіанті.

І нарешті, моя велика подяка Бертонові Гетліну з Менського університету. Берт був найліпшим учителем англійської мови з тих, яких мені доводилося знати. Це він уперше показав мені дорогу до озера, яке він називав «озером мови, озером міфів, до якого всі ми приходимо, щоб напитися». Це було 1968 року. В наступні роки я часто звертав на стежку, яка приводить до того озера, і я не знаю кращого місця, де я міг би збавляти свої дні; вода в ньому досі приємна на смак, і риба теж у ньому ще плаває.