Чтение онлайн

— «Я був у темряві», — прошепотіла Лізі, сидячи в його осиротілому кабінеті з «У-Тенн, Нешвіл. Рев’ю 1988» у руках. — Ти сказав це, Скоте? Правда ж, ти це сказав?

— Я заблукав у темряві, і ти мене знайшла. Ти врятувала мене.

Можливо, у Нешвілі так воно й справді було. Але не в кінці.

— Ти завжди рятувала мене, Лізі. Ти пам’ятаєш ту першу ніч, коли я залишився у твоєму помешканні?

Сидячи тепер із книгою на колінах, Лізі посміхнулася. Звісно ж, вона її пам’ятає. Найсильніший спогад залишився в неї від шнапсу, настояного на перцевій м’яті, від нього в неї була печія у шлунку. А він мав проблему з ерекцією, спочатку в нього нічого не виходило, але потім усе стало добре. Вона тоді думала, що причиною був алкоголь. І лише згодом він розповів, що до неї ніколи не домагався успіху; вона була в нього першою і єдиною, і всі ті історії, які він розповідав їй або комусь іншому про своє божевільне життя в підлітковому сексі, як голубому, так і нормальному, були брехнею. А що Лізі? Лізі дивилася на нього як на незакінчений проект, як на справу, яку треба зробити перед сном. Наглянути за посудомийною машиною, поки вона зчиняє великий шум; замочити на ніч інший посуд; підбадьорити зневіреного молодого письменника, який ще не набув упевненості в собі.

— Коли все було зроблено й ти заснула, я лежав із розплющеними очима і слухав цокання годинника на твоєму нічному столику та завивання вітру зовні, і зрозумів, що я справді вдома, що з тобою в ліжку — це мій дім, і щось невідоме, яке наблизилося до мене в темряві, несподівано відійшло. Воно не могло залишитися. Воно було прогнане. Воно знало, як повернутися, я в цьому не сумнівався, але воно не могло залишитися, і я міг тепер справді заснути. Моє серце було переповнене вдячністю. Я думаю, то було перше почуття вдячності, яке мені довелося пережити. Я лежав там, поруч із тобою, і сльози котилися в мене по щоках і падали на подушку. Я кохав тебе тоді, і я кохаю тебе тепер, і я кохав тебе кожну мить у проміжку між цими моментами. Мені байдуже, чи ти мене розумієш. Порозуміння дуже переоцінюють, бо ніхто ніколи не може почувати себе в достатній безпеці. Тому я ніколи не забуду, в якій безпеці я себе почував, хоч та проява і вийшла з темряви.

«Татовим призом був поцілунок».

Лізі промовила цю фразу тепер уголос, і, хоч у порожньому кабінеті було тепло, вона затремтіла. Їй досі було невідомо, що вона означає, але вона ні на мить не сумнівалася, що пам’ятає, коли Скот сказав їй, що татовим призом був поцілунок, що вона була його першою жінкою і що ніхто не може почувати себе в достатній безпеці: це було саме перед тим, коли вони побралися. Вона дала йому стільки безпеки, скільки могла, але цього виявилося не досить. Кінець кінцем, Скотова проява знову повернулася до нього — та проява, яку він іноді мигцем бачив у дзеркалах та на поверхні води, проява з довгим плямистим боком. Довгий хлопець.

На якусь мить Лізі опанував страх, і вона швидко оглянула кабінет — чи Довгий хлопець не дивиться на неї наразі.

Вона розгорнула «У-Тенн, Нешвіл. Рев’ю 1988». Спинка книги хруснула, як пістолетний постріл. Це примусило її здивовано скрикнути, й книга випала з її рук на підлогу. Тоді вона засміялася (дещо нервово, треба визнати).

— Яка ж ти дурепа, Лізі!

Коли книжка впала, з неї вилетіла згорнута газета, жовта й шкарубка на дотик. Розгорнувши ту газету, вона побачила зернисту фотографію з написом під нею, на якій був знятий молодик років двадцяти трьох, що здавався значно молодшим через вираз приголомшеного подиву на своєму обличчі. У правій руці він тримав лопату з короткою ручкою і срібним совком. На совкові були вигравіювані слова, котрі на фотографії не можна було прочитати, але Лізі їх пам’ятала: УРОЧИСТА ЦЕРЕМОНІЯ ЗАКЛАДИН БІБЛІОТЕКИ ШИПМЕНА.

Той молодик… можна сказати… втупився в лопату пильним поглядом, і як Лізі бачила не лише з виразу його обличчя, а й з усієї незграбної пози його довготелесого тіла, він не мав жодного уявлення про те, що бачив перед собою. Це могли бути артилерійський снаряд, карликове дерево, детектор радіації або китайська свинка з прорізом на спині для вкидання монет; це могли бути казна-яка чортівня, любовний амулет або дамський капелюх «дзвін», пошитий зі шкіри койота. Це міг бути пеніс поета Піндара. Цей хлопець зайшов надто далеко, аби щось розуміти. Вона не наважилася б також стверджувати, чи він помітив, що за його ліву руку вхопився, також навіки застигши роями чорних фотоцяток, чоловік, одягнений у щось схоже на уніформу дорожньої патрульної служби: пістолета в нього не було, але його груди перехоплювала шкіряна портупея марки «Сем Браун», і було у всій його поставі щось таке, що Скот, сміючись і роблячи великі очі, міг би назвати «великою-великою пихатою діркою на людині». На його обличчі грала також усмішка великої-великої пихатої дірки, поєднана з усмішкою полегкості та вдячності Богові, яка промовляла: Сину, тобі більше не доведеться купувати собі випивку в тому барі, де трапиться бути й мені, якщо в моїй кишені один долар тертиметься об інший. На задньому тлі вона побачила Драпаела, маленького миршавого південця, який утікав геть. Роджер П. Драпаел, і їй раптом спало на думку, що П. — це скорочене Паскудник.

Чи бачила вона, Лізі Лендон, як щасливий коп служби охорони кампусу тиснув руку приголомшеному молодикові? Ні, але… стривайте…

Сссс-стривайте… ну ж бо… чи не хотіли б ви побачити правдивий образ із життя, не гірший за казкові картини, як ті, де Аліса падає в кролячу нору або жаба в капелюсі-циліндрі їде на мотоциклі? Тоді добре придивіться до цієї світлини, з її правого боку.

Лізі нахилилася так низько, що її ніс майже торкався пожовклої фотографії з Нешвілської «Америкен». У широкій центральній шухляді головного письмового столу Скота зберігалося збільшувальне скло. Вона бачила його багато разів, воно лежало між найдавнішою у світі нерозкритою пачкою сигарет «Герберт Тарейтон» і найдавнішою у світі книгою невикористаних зелених марок «Ґрін Шилд». Вона могла б його взяти, але не захотіла цим клопотатися. Вона не потребувала ніякого збільшення, аби воно підтвердило їй те, що вона вже й без того побачила: половину брунатного мокасина. Половину мокасина з кордовської шкіри з приклеєним до підошви тонким підбором. Якими вони були зручними! І вона взула їх теж того дня, хіба ні? Вона вже не бачила ані щасливого копа, ані приголомшеного молодика (Тоні, вона була в цьому певна, або славнозвісний Тоней про все це напишей…), не помічала більше й Драпаела, спеченого на південному сонці паскудника, після того як побачила головне. Усі вони враз перестали щось означати для неї, вся їхня нікчемна зграя. Тепер лише одне було в неї на думці — Скот. Він був, безперечно, не більш як за десять футів від неї, але вона знала, що коли не проштовхається до нього одразу, натовп, який скупчиться навколо нього, її не пропустить… а якщо вона до нього не проб’ється, юрба може затоптати його. Може вбити його своєю небезпечною любов’ю та зажерливою цікавістю. А може бути, він уже помирає. І вона повинна бути присутньою при тому, як він відійде. Коли він переступить через поріг, як сказали б люди з генерації її матері й батька.

— Я була певна, він помре, — сказала Лізі, звертаючись до мовчазної осяяної сонцем кімнати, до запилюженого, звивистого тіла книжкової змії.

Тож вона кинулася бігти до свого чоловіка, який щойно впав, і фотокореспондент — хоч він і був там лише для того, щоб зробити необхідний знімок високих осіб коледжу та славетного письменника-гостя, які зібралися для врочистого ритуалу Першого Занурення Лопати в Землю там, де мала бути споруджена нова бібліотека, — зрештою зумів зробити набагато динамічнішу фотографію, хіба ні? Це була світлина для першої сторінки, а може, навіть для виставки в залі слави, така світлина, яка примушує вас під час сніданку зупинити ложку з вівсяною кашею напівдорозі від миски до рота, капаючи на рекламні заголовки, схожа на фото Освальда, коли той притиснув руки до живота й роззявив рота в останній передсмертній судомі, застиглий образ, забути який неможливо. Лише Лізі була спроможна помітити, що дружина письменника також була на цій фотографії. А точніше, на ній було видно один підбор від її мокасина.

Під фотографією був такий підпис:

Праворуч від фотографії, знизу вгору, було надруковано досить довге послання, написане від руки не знайомим їй почерком. Ліворуч, знову ж таки знизу вгору, бігли два рядки, написані неохайним почерком Скота, причому перший рядок був трохи ширший, ніж другий… і там була також стрілочка, яка — о Боже! — вказувала на мокасин! Що ж до історії його дружини — назвімо її Лізі та Псих, драматична розповідь про справжню пригоду, — то він зрозумів геть усе. Чи розлютився він? Ні. Бо він знав, що його дружина не розлютилася. Він знав, їй усе це здасться кумедним, і то таки справді була кумедія, безглуздий акт порушення громадського порядку, то чому ж їй тепер так хочеться плакати? Ніколи за все своє життя не була вона така приголомшена, ніколи не почувала себе такою одуреною, ніколи її не затоплювала така хвиля емоцій, як у ці останні кілька днів.

Лізі впустила вирізку з газети на книгу, налякана тим, що несподівана повінь сліз може розчинити її, як слина розчиняє в роті цукерку. Вона затулила очі долонями і завмерла в чеканні. Коли відчула впевненість у тому, що сльози не потечуть, то підняла вирізку й прочитала, що там написав Скот:

Я мушу показати це Лізі! як вона сміятиметься! Але чи зрозуміє вона?

(Наша газета стверджує: Так.)

Він перетворив крапку під знаком оклику на осяяне сонячною усмішкою обличчя у стилі сімдесятих років, ніби хотів побажати їй чудового дня. І Лізі його зрозуміла. Через вісімнадцять років, але яка різниця? Пам’ять — відносна.

Дуже й дуже, любий друже, — міг би сказати Скот.

— Дуже й не байдуже. Цікаво, що сьогодні робить Тоні, справді дуже цікаво. Рятівник знаменитого Скота Лендона.

Вона засміялася, і сльози, які досі стояли у неї в очах, покотилися вниз по її щоках.