Чтение онлайн

4

Вона відчула якийсь вологий доторк до обличчя, і спершу їй здалося, її лиже собака — можливо, Луїза. Але ж Лу була їхньою коллі ще в Лісбон Фолз, а життя в Лісбон Фолз відійшло в далеке минуле. Вони зі Скотом ніколи не держали собаки, можливо, тому, що в них ніколи не було дітей, а ці дві речі дуже природно поєднуються між собою, як арахісове масло і желе або як персики і світло-жовтий…

Рушайте нагору, місус… якщо не хочете на самому початку нашої розмови дістати кулю у ступню.

Згадка про цю фразу одразу повернула її до реальності. Вона розплющила очі й побачила Дулея, що присів навпочіпки перед нею з вологою ганчіркою в руці й дивився на неї своїми голубими очима. Вона спробувала відірватися від них. Щось брязнуло металевим звуком, і вона відчула тупий біль у плечі, коли щось зупинило її рух.

— Ой!

— Не смикайтеся, бо ви пораните себе, — сказав Дулей, так, ніби говорив про щось цілком буденне.

Лізі подумала, що для такого суб’єкта подібні ситуації, мабуть, і справді були цілком буденними.

Почулася музика — це увімкнулася музична система Скота, вперше від дуже давніх часів, мабуть, уперше після квітня або травня 2004 року, коли він тут сидів і писав. «Вейморський блюз». Не у виконанні друзяки Генка, а якась пізніша версія — мабуть, «Цвіркуни». Не на повній гучності, не в тій страхітливій манері, у якій Скот любив слухати музику, але досить таки гучно. У неї в голові промайнув здогад

(я зроблю вам боляче)

чому містер Джим «Зак Мак-Кул» Дулей увімкнув музичну систему. Їй не хотілося

(в тих місцях, до яких ви не дозволяли доторкатися хлопцям)

про це думати — якщо їй чогось і хотілося, то це знепритомніти знову, — але, схоже, вона нічого вдіяти з собою не могла. «Розум — мавпа», — мав звичай казати Скот, і Лізі пам’ятала, звідки він узяв цю фразу навіть тепер, сидячи на підлозі в алькові з баром, з рукою, яка була, схоже, прикута наручником до труби під зливальницею: з роману Роберта Стоуна «Собаки війни».

Тримайся, маленька Лізі!Завжди прагни бути серед найкращих.

— Чи не правда, чудова пісня? — сказав Дулей, сідаючи у дверях алькова. Він схрестив ноги по-турецькому. Його коричневий пакет для ланчу лежав у тій заглибині, яку вони утворювали і яка мала форму діаманта. Пістолет лежав на підлозі біля його правої руки. Дулей подивився на неї приязним поглядом. — І слова в ній правдиві. Скажу вам щиро, ви зробили собі велику послугу, відключившись так, як ви відключилися. — Тепер вона чула в його голосі південний акцент, хоч і не такий демонстративний і очевидний, як у того лайнюка з Нешвіла, проте він усе ж таки в нього був.

Зі свого пакета він дістав банку з-під майонезу об’ємом з кварту — на ній досі була етикетка «Гелман». Усередині банки в прозорій рідині плавала зіжмакана біла ганчірочка.

— Хлороформ, — сказав він і з такою гордістю в голосі, з якою Смайлі Фландерс говорив про впольованого ним лося. — Мене навчив користуватися ним один чоловік, який у цьому тямить, принаймні так він мені сказав, але також мене остеріг, що він може накоїти лиха. У найліпшому випадку ви прийшли б до тями з дуже сильним головним болем, місус. Бо я знав, що ви не захочете йти нагору. Мені це підказувала моя туїція.

Він наставив на неї палець, наче дуло пістолета, супроводжуючи свій жест усмішкою, а в стереосистемі тим часом Двайт Йоакам [49] почав співати «За тисячу миль від Ніде». Певно Дулей знайшов один із CD-R Скота домашнього виготовлення з піснями, які виконувалися в нічних клубах.

— Можна мені випити води, містере Дулей?

— Чого? Води? О, звичайно ж! Трохи пересохло в роті, чи не так? Людина завжди переживає шок, коли з нею починаєш розмовляти серйозно, це відбувається щоразу.

Він звівся на ноги, залишивши пістолет лежати там, де він був, — певно, вона не змогла б дотягтися до нього, навіть якби до кінця натягнула ланцюг, яким була прикута до труби… а спробувати це зробити й зазнати невдачі ні до чого доброго не призвело б.

Він відкрутив кран. У трубах засопіло й забулькало. Через хвилину або дві вона почула, що кран почав нарешті плюватися водою. Так, пістолет, певно, був поза межами її досяжності, але пах Дулея був прямо над її головою, не більш як за фут відстані. А одна рука була в неї вільна.

Ніби прочитавши її думки, Дулей сказав:

— Ви могли б добре дзеленькнути, вдаривши по моїх дзвіночках, якби захотіли, думаю. Але в мене на ногах важкі черевики марки «Док Мартенс», а на ваших руках узагалі нічого нема. — В устах Дулея слово «узагалі» прозвучало як «загалі». — Поводьтеся добре, місус, і приготуйтеся попити холодної водички. Цей кран не дуже її пропускає, але зараз він прочиститься, гадаю.

— Помийте склянку, перед тим як налити в неї води, — сказала вона. Її голос прозвучав хрипко, на грані зриву. — Ними давно не користувалися.

— А це — «Роджер Вілко». [50]

Цілком нормальний і приємний голос. Як і в будь-кого іншого з їхнього міста. Навіть трохи схожий на голос її власного тата, яким він їй запам’ятався. Звичайно, Дулей нагадав їй також Ґерда Аллена Коула, першого Кіда, [51] з яким їй довелося мати справу. Вона вже мало не простягла руку й не відкрутила йому яйця, аби відплатити йому за те, що він посмів так їх до неї наблизити. Протягом якоїсь миті вона насилу стримувала себе.