Чтение онлайн

Бачилися вони частенько, але майже всі його спроби вирвати Віку з «кола» зводилися нанівець. Доводилося зустрічатися в спільній компанії. Першого ж вечора Віка взялася виводити Барона «в люди», і для цього вигадала легенду. Відрекомендувала його «діловарам» як надійного хлопця, а згодом розповіла — за його спиною — сумну й зовні правдоподібну історію про минуле Барона.

Через кілька днів вона переповіла легенду і йому — вже задля сміху. Виявилося, що на Північ він потрапив відбувати покарання за якусь заплутану справу з грішми, але ненадовго й без конфіскації, прикінчивши язикатого напарника.

Барон аж за голову схопився: що за нісенітниця, та невдовзі зметикував, що в очах аморальних і боягузливих «діловарів» ця легенда матиме більшу вагу, ніж правда про роки чесної праці за розподілом. І справді, якщо до інших вони ставилися з погордою й навіть не вважали за потрібне це приховувати, то з ним поводилися як із рівним. Це втішало самолюбство Барона. Того, змальованого в легенді, звісно, не було, але щось схоже могло трапитися, якби доля склалася інакше…

Великий, косо врізаний у схил пагорба готель гудів від цілодобової метушні. Тут розмовляли чи не на двох десятках мов, відпочиваючі переповнювали бари, дансинги й, звичайно ж, пляжі. У цій нескінченній круговерті, курортній розкутості Барон і Віка ні на хвильку не залишали одне одного. Смажилися на піску, прогулювалися, мріяли. Про що? Як і раніше — про його працю, а отже, й обов’язок жити вільно, не так, як усі. Про себе Віка розповідала мало й неохоче, і якось цілком серйозно зронила:

— Мене немає. Я — фантом.

Найголовнішим для неї, як вона запевняла, було майбутнє Барона. І день у день повторювала, сумно дивлячись на танцюючі пари іноземців:

— Вони вміють жити, — задумливо хитала головою. — А ти…

І знову вона знаходила слова, від яких, як і від запаху волосся і тепла її тіла, паморочилася голова…

Ні, Барон не був наївним хлопчиськом і м’якою глиною, з якої можна виліпити що завгодно. Хоч як багато значили б для людини такі слова, вони залишалися словами, тим паче тут, на пляжі. Та слова ці збігалися з власними намірами Барона. І поступово зміцніло переконання, що гроші — єдине, чого бракує йому для справжнього життя.

Якщо ще недавно Барон розмірковував над дозволеністю й добропорядністю того чи іншого вчинку, то після Ялти думав уже інакше: «здогадаються — не здогадаються», «застукають на гарячому — не застукають»…

Перед від’їздом Віка різко змінилася. Вона кудись поривалася, двічі встрявала в сміховинні скандали, говорила уривчасто, зі злістю. А в дорозі верзла такі нісенітниці, що Барон уперше замислився, чи не слабує вона на голову. Подумав про це й зненацька зловив себе на тому, що уже немає в ньому болісного співчуття до явного чи прихованого страждання Віки, як було раніше.

Обідали разом. Не було тільки Фонарькова. Перед перервою, як частенько траплялося, його покликав Валентин, установник, і вони подалися кудись на сірих «Жигулях», тільки курява здійнялася.

Обідня перерва приваблювала тим, що можна було досхочу побазікати. Сашко як новачок і наймолодший більше слухав, аніж говорив, а якщо й утручався в розмову, то лише для того, щоб повернути її в потрібне русло. Усі члени бригади немало знали один про одного, та йому здавалося, що якось поверхово, тільки як напарників у щоденній роботі і співрозмовників у вільні хвилини. Він навіть подумав, що ніхто з четвірки не припускає можливості інших, ближчих, дружніх стосунків; утім, і затята ворожнеча теж начебто виключалася. Можливо, це був необхідний захисний механізм, адже ніхто не збирався кидати роботу, але такі взаємини на Левашова справляли прикре враження. На жарти теж не ображалися — втім, і ображатися не було за віщо: кепкували один з одного незлостиво і нев’їдливо. Та головне — не було відвертості, відкритості у стосунках. Як і скрізь, тут шанували більше слухачів, ніж балакунів, тим-то й до новачка ставилися чимдалі приязніше.

Побував він удома в Сомова, нічим не показуючи, що там аж позіхати хотілося з нудьги; хоча Рем Євтихійович і сам відчував: різниця у віці завелика й знайти спільну мову з учнем не завжди вдається.

Кілька разів навідувався до Кобзєва, чемно вислухував запрошення його тещі перебратися до них, бо, мовляв, без справжнього господаря важко; та оскільки пропозиція сприймалася як відвертий докір Федорові, відмовився й, щоб не ускладнювати йому життя, став навідуватися рідше. Федір стривожився, але згодом збагнув причину й заспокоївся.

Часто Сашко перехоплював уважний погляд Фонарькова; він, мабуть, єдиний здогадувався, що хлопець не ликом шитий. І тепер, прислухаючись до теревенів, ураз відчув той погляд і озирнувся: неподалік стояв Фонарьков.

— Гайда! — він махнув рукою.

Сашко швидко прибрав зі столика і за хвилину сів у май піну, примостився поруч із Ремом Євтихійовичем. Той невдоволено бурмотів:

— У всьому винні жінки. А ви цього не розумієте. От Льоня був…

— А хіба він теж вважав, що у всьому винні жінки?

— Авжеж. Сестра в нього, Райка…

— Не слухай ти його, — перебив Кобзєв. — Льоня справедливо все оцінював, не зважав на те, хлопець чи дівчина. А сестер не вибирають. Та й не тільки за неї — за будь-кого міг піти на ножа, коли треба було. Пам’ятаєш, як він за тебе з Лещуком зчепився?

Рем Євтихійович ствердно покивав головою.

— Часто він сварився з сестрою?

— Бувало, — неохоче відповів Сомов. — Шпетив її частенько.

— Загуляла?

— Про це не казав.

— Та ти ж знаєш, — обізвався Кобзєв.

— Загуляла — це одне. Він принципово… Що життя ламає собі й Андрієві, чоловіку. Жили, мовляв, як люди, та її ніби гедзь укусив: стала примушувати чоловіка день і ніч червінці заробляти, а сама білим світом нудила. Льоня до них часто приходив.

— Ех, життя-життя… Підкине на рівному місці — та й край. А ти метушишся, щось плануєш…

Помовчали. Натужно гурчала вантажівка, скрипіла фанерна будка, за вузенькими запорошеними віконцями пропливали крамниці, будинки й скверики мікрорайону.

Сашко порушив мовчанку:

— А чому «на рівному місці»?

— Інакше й не скажеш… Льоня, вважай, найакуратнішим був, і треба ж — саме з ним…

— Годі про це, — перебив Кобзєв. — Скільки вже можна говорити?

— Багато можна, — наїжачився Сомов, — бо шкода хлопця. Не рівня тобі. І завжди з повагою…

— От-от, — Кобзєв викинув недопалка за борт. — Шанобливий. Ніколи брутального слова не зронить. Овва! Багато ви знаєте. В три поверхи як загне, бувало, — не відмиєшся.