Чтение онлайн

— Залітай сюди.

Рука в Кобзєва була міцна, м’язиста — хлопця ніби краном піднесло вгору.

Третім у кузов по драбинці неквапливо піднявся Сомов. Здавалося, він зовсім не засмутився, що поїде у фанерній будці, а не як бригадир — у кабіні.

— Сідайте, Реме Євтихійовичу, — відсунувся на краєчок лавки Сашко.

Лукін завів мотор; згорнувши схеми, у кабіну сів Фонарьков.

— Бач, який головатий, — кивнув на новенького Федір. — Одразу твоє ім’я запам’ятав.

— Авжеж, не такий, як ти, — вдоволено всміхнувся Сомов.

Вантажівка виповзла з-під навісу й, обминаючи вибоїни у старому, чи не довоєнному асфальті, покотила до брами.

Очі в неї були різних відтінків: одне — з просинню, друге — з прозеленню. Зіниці, виразні і надміру розширені, вражали глибиною. Віка, приховуючи короткозорість, ніколи не носила окулярів і тому мимоволі примружувалася. Вона була урочисто, навіть визивно вродлива, проте відчувалося, що ця краса недовговічна.

А втім, Барон про це не думав.

Він був набагато старший за Віку, та, пізнаючи її дедалі ближче, переймався тривогою, бо все більше і більше відчував порожнечу у їхніх стосунках.

Усе, що Барон знав про Віку, було приблизним і поверховим. Але настільки ж незвичайним, як і Віка. Її судження були ніби й правдиві, щирі, але часто вона переповідала не те, що було насправді, а те, що їй видавалося чи спадало на гадку в останню мить.

Баронові здавалося, що Віка дорослішала повільно. В її розповідях про себе п’яти- десяти- й п’ятнадцятирічну учувалася така ж покірність і дивом збережена, загострена дитяча спостережливість.

До того, що відбувалося в її родині, вона ставилася іронічно й скептично, як і до всього на світі. Найбільше кепкувала з батька. Він, з її розповідей, — похмуре чудовисько, мало не людожер, хоча вряди-годи бував щедрим і довірливим.

Дружину Варвару, матір Віки, він, очевидно, дуже любив. Але одного дня виставив з дому обох її братів — гадав, що ті підбурюють сестру проти нього. Таки любив, по молодості де раз встрявав за Варвару у малі й великі бійки, але любив як спою власність, як річ і, напевне, саме від почуття власності смертельно, несамовито, нестямно ревнував.

Усе йому хотілося зробити по-своєму, не так, як у сусідів, а надто ж не так, як намовляли Варварині брати. Не раз і не двічі родина голодувала, коли він дурів: то по кілька разів пересаджував городину, то місяцями й не потикався на свою садибу, і вона густо заростала бур’яном. Купувати щось у місті (Шиліни мешкали на околиці) вважалося принизливим і ганебним, до того ж скупуватий хазяїн і зовсім звірів, сприймаючи витрату кожної копійки як трагедію в житті.

Важко було з ним Варварі й Віці, та помер Шилін раптово, залишивши маленьку доньку напівсиротою. Але Віка добре його пам’ятала; злилася, іронізувала, проте зберігала під час усіляких найнесподіваніших переїздів батькову фотографію.

І це видавалося дивним, бо вітчим (удівство не підкосило Варвару, навпаки, вона випросталася, звільнившись од шилінського незугарного кохання й непогамовних; ревнощів) леліяв Віку, всією душею тягнувся до неї, дбав про господарство. Втім, Віка швидко розкусила, що воно за птиця, цей Ликов. Хоч і роботящий та чуйний, він понад усе на світі любив красуватися, манірно удавати з себе добропорядного сім’янина.

Шилін у місто навідувався рідко, а Ликов киснув у чайних, тинявся по більярдних і крамницях. Приводив додому юрмища міських приятелів, а тим не подобалися ні спорохнявілі меблі, ані невибагливі наїдки.

З сусідами Шилін був відлюдькуватим і непривітним, приятелював хіба що з двома — трьома заможними господарями, які ні в двір, ні в душу нікого не впускали. Ликов же набивався до всіх, братався з кожним і ніяк не міг звикнути до того, що приятелі обдирали його як липку, так і норовили поцупити все, що погано лежить.

Спалахнули перші сварки. Раніше тиха та сумирна, Варвара (спробувала б гримнути на Шиліна!) дедалі частіше сварила Ликова і одного разу, коли той напідпитку тицяв облесливому незнайомцю шилінського годинника, по-жіночому смішно, але люто побила чоловіка.

Відтоді Ликов щез.

Тепер Варвара, ставна, русява, розповніла, жила з донькою, байдуже сприймала і допомогу, і залицяння слободських удівців та старих парубків. Заміж так і не вийшла, працювала нянею в лікарні, поралася по господарству, вирощувала квіти. Та неспокійним було материнське серце: тривожилася за доньку, яка все більше віддалялася, жила своїм, невідомим для Варвари життям, на все мала свій погляд, своє ставлення і ні материних напучувань, ні тим більше шкільних повчань не визнавала. Варвара розуміла: дочці потрібен батько. Не товариш, не подруга-ровесниця, безмежно віддана та щира, а саме старший друг, порадник, опора, взірець.

Щоб хоч якось вплинути на дівчину, Варвара склала для неї струнку систему заборон. Але те, що дозволялося, для Варвари було настільки простим і природним, що вона не могла його ні висловити, ні тим більше вкласти в душу доньки. Тому химерна єдність скепсису, іронії та здорового глузду, породжена родинними обставинами, дала змогу дівчині знайти не одну лазівку в системі материних заборон, а заодно й перейнятися відразою до обмежень, настанов та повчань. І як протест проти всього, що сковувало її волю, стали ранні зв’язки з чоловіками. Ще п’ятнадцятирічною вона ловила на собі їхні захоплені погляди: була довгонога, з пишним волоссям, жагучим поглядом і стрункою поставою. Віка почувалася дорослою, ба навіть особливою, п’янило навіть не вино, яким її щедро частували, а нові відчуття, погляди, руки… і все те, що виявилося не таким, як у книжках і кінофільмах… Та вірилося, вірилося: наступного разу неодмінно буде «те». Але «те» відсувалося все далі, і нове спокусливе життя з його насолодами видавалося уже звичним і необхідним. Ні вчинків, ні принципів близьких людей вона наслідувати не хотіла; її ламали, вчили й відучували, і з часом навіть те, що не було відкинуто, обпалювалося безнадією. Можливо, тому так рано прокинулося в ній гарячкове відчуття швидкоплинності життя, коли все неначе повз неї, повз неї…

Про майбутнє Віка не говорила ніколи. Барон усвідомлював, наскільки нетривкі і непевні їхні стосунки, і воднораз дедалі більше переконувався: залишити Віку він не зможе ніколи.

Полуденне сонце заливало подвір’я спекотним промінням, яке блискітками вигравало в бризках старого фонтанчика, але біля навісу було прохолодно.

За столиком у затінку, знявши сорочки, сиділи Сашко і Кобзєв і догравали партію в шахи. Чорним було скрутно: кінь і тура почергово виганяли короля з усіх схованок.