Суэма
Шрифт:
Гра відбувалася на великій арені стадіону імені Леніна.
— Зважте, це триватиме години три—чотири. Якщо хто не витримає — всьому кінець! — попереджав Іван Клочко, молодий логіст. Йому Зарубін доручив вести всю організаційну роботу.
— Запам’ятайте: вашій команді надається номер десять. Кожного учасника ви самі занумеруйте порядковими числами за двійковою системою: перший, десятий, одинадцятий і т. д., — наказував Іван голові представників від Російської Федерації.
Так він підходив до всіх делегацій, повідомляючи їм умовний індекс і розтлумачуючи порядок нумерування учасників. Щоб “організувати гру”, довелось потратити суботу. Збір призначили на неділю о дев’ятій.
Рівно о дев’ятій всі ми зібралися на стадіоні. Там уже були професор Зарубін, його асистент Семен Данилович Рябов і Ваня Клочко.
Зелене поле стадіону поділили на квадрати і прямокутники. У кожній фігурі стояла невелика дерев’яна тумба, на голубій поверхні якої крейдою було написано номер. Всі ми посідали на траві, чекаючи, що буде далі.
Професор Зарубін кудись зник, і незабаром ми почули по радіо його голос:
— Група учасників з індексом 1011, займіть прямокутне поле у східному кінці стадіону. Станьте шеренгами в потилицю один одному, на відстані випростаної руки, у порядку зростання порядкового номера. Семеро в шерензі, глибина строю — шість чоловік.
— Група з індексом 111, займіть поле біля південної трибуни…
Протягом п’ятнадцяти хвилин Зарубін детально інструктував усі групи учасників, кому, де і як розміститись. Як тільки професор називав індекс групи, молодь зіскакувала і зграйкою бігла на вказану ділянку стадіону.
— А сидіти можна? — вигукнув хтось.
За кілька секунд голос Зарубіна повідомив:
— Можна! Основне, строго дотримуватись того порядку, про який я сказав вам.
Я числився в так званій спеціальній команді. Мені й моїм товаришам належало розташуватись поміж двома групами і, як пояснив Клочко, “бути зв’язківцями між ними”.
Коли всі зайняли свої місця і стадіон набув такого вигляду, наче півтори тисячі юнаків і дівчат зібралися, щоб виконувати гімнастичні вправи, знову почувся голос Зарубіна:
— Тепер слухайте правила гри: починаючи з північної трибуни, точніше з товариша Сагірова, будуть передаватися числа за двійковою системою числення. Наприклад, “один-нуль-нуль-один”. Товариш Сагіров повідомить цю цифру сусідові справа, якщо вона бере початок з цифри “один”, і сусідові зліва, якщо вона починається з цифри “нуль”.
Коли число матиме послідовно дві одиниці або два нулі, то він мусить повідомити це число сусідові, який сидить за його спиною в наступній шерензі. Кожен, одержавши від свого сусіда числове повідомлення, мусить додати до нього свій порядковий номер і залежно від результату повідомити його сусідові. Окрім того, якщо група має індекс…
Правила гри було повторено тричі, і коли на запитання: “Зрозуміло?” весь стадіон хором відповів: “Зрозуміло!”, Зарубін сказав:
— Тоді розпочнемо.
Гра почалася рівно о десятій ранку. Я бачив, як, починаючи з північної трибуни, голови учасників почали повертатися то вправо, то вліво.
Ці дивні рухи поширювались на великій площі, немов хвилі, перебігаючи від однієї людини до другої, від однієї групи учасників до іншої. Складними зигзагами сигнал повільно наближався до мене, і, нарешті, мій сусід справа, уважно вислухавши те, що йому сказали ззаду, й швидко обчисливши щось, торкнув мене за плече:
— Один-один-один-нуль-один-нуль.
За інструкцією я мав відкинути всі цифри, окрім перших чотирьох, і передати їх наступній групі.
— Один-один-один-нуль, — повідомив я дівчині поперед себе.
Не минуло й хвилини, як до мене прибуло ще одне двійкове число, і я знову передав його вперед.
Рухи серед гравців ставали все жвавіші й жвавіші. Приблизно за годину поле безперервно гойдалося. Повітря сповнилось одноманітними, але різноголосими вигуками: “один-один… нуль-нуль… нуль-один…” А числа все бігли й бігли вздовж шеренг і колон гравців… Тепер вони вже надходили з різних кінців. Початок і кінець цієї дивної гри загубились. Ніхто нічого не розумів, чекаючи на парадоксальне закінчення, яке обіцяв професор Зарубін.
Іван Клочко стояв біля південної трибуни стадіону. Я бачив, як кутовий гравець іноді нахилявся до нього і він щось занотовував.
Коли минуло дві години, всі добре стомилися: хто сів, хто ліг. Молодь почала заводити найрізноманітніші балачки, які не стосувалися гри, розмови уривались на хвильку лише тоді, коли раптом звідкись повідомляли число, з яким необхідні операції проробляли тепер механічно, і результат повідомляли далі. До кінця третьої години через мене пройшло не менше як сімдесят чисел.
— Коли ж скінчиться ця арифметика? — глибоко зітхнувши, мовила студентка Саратовського університету. Це вона приймала від мене числову естафету і передавала її то праворуч, то ліворуч.
— Авжеж, не весела гра, — озвався я.
— Пропала неділя, — пробурчала вона.
Було дуже жарко, і вона раз у раз повертала червоне розгніване личко до північної трибуни, де стояв Зарубін. Дивлячись у блокнот, він диктував числа “заспівувачеві”, Альберту Сагірову.
— Ще година, — мовив я похмуро, зиркнувши на годинник, — нуль-нуль-один-нуль!
— Один-нуль-нуль-один, — передала моя напарниця сусідові справа. — Знаєте, я не витримаю…
— Йти не можна! Нуль-нуль-один-один!
— Один-один-один-нуль! Та цур їм! Краще я потихеньку піду. Мені вже паморочиться в голові…
І, не кажучи більше ні слова, вона підвелася й рушила в напрямку західної трибуни, до виходу.
— Один-нуль-один, — почув я позад себе.
“Кому ж тепер переказати?” — замислився я. І тому що іншого виходу в мене не було, я повідомив це число хлопцеві, котрий сидів ліворуч студентки, яка зникла. До кінця гри через мене пройшло ще п’ять чисел, відтак почувся голос Зарубіна.