Чтение онлайн

— Але ж де я житиму? І чи знайдеться мені робота в цих краях? Тут же немає отар, які треба переганяти.

— Ні, на жаль, немає. Саме тому я й знайшов тобі роботу в помешканні, де ти житимеш, Меґ. Житимеш ти там безкоштовно, і мені не доведеться за це платити. Ти працюватимеш служницею в особняку Хіммельхох, що належить Людвігу Мюллеру. Він — найбільший тростиновий бос у цьому регіоні, дружина його — інвалід і нездатна сама впоратися з будинком. Я відвезу тебе туди завтра вранці.

— Але ж, Люку, коли ми з тобою бачитимемося?

— По неділях. Людді розуміє, що ти — заміжня, і тому не буде проти, якщо в неділю ти відлучатимешся.

— Ну от! Ти все влаштував так, щоб тобі було зручно й приємно, еге ж?

— Авжеж. Слухай-но, Меґ, ми з тобою розбагатіємо! Ми тяжко працюватимемо, заощаджуватимемо кожну копійку і невдовзі зможемо придбати собі найкращу ферму в західному Квінсленді. Я маю на рахунку в джилійському банку чотирнадцять тисяч фунтів, по дві тисячі набігає на нього щороку, а ми з тобою зможемо заробити тисячу триста — тисячу чотириста на рік. Нам не доведеться довго чекати, люба, це я тобі обіцяю. Усміхайся і тримайся, добре? Навіщо ж нам знімати будинок, якщо чим старанніше ми працюватимемо, тим швидше ти матимеш власну кухню?

— Це те, чого хочеш ти. — Меґі поглянула на свій гаманець. — Люку, навіщо ти забрав мої сто фунтів?

— Я поклав їх до банку. Тобі не можна легковажно ходити з такими грошима, Меґ.

— Але ж ти забрав їх геть усі! Не залишив ані копійки! Як я зможу щось купити собі?

— А навіщо тобі щось собі купувати? Завтра вранці ти будеш у Хіммельхосі, а там тобі нічого не доведеться купувати. Готельний рахунок я оплачу. Час тобі збагнути, що ти вийшла заміж за роботягу, Меґ, що ти — не балувана донька скватера, яка бездумно тринькає гроші. Мюллер платитиме тобі на мій рахунок, де твої гроші додаватимуться до моїх. Я на себе нічого не витрачаю, ти ж знаєш, Меґ. Ніхто з нас до них не доторкнеться, бо це наше майбутнє, наша ферма.

— Так, я розумію. Ти надзвичайно завбачливий, Люку. Але ж що ми робитимемо, коли я народжу дитину?

На мить у нього з’явилася спокуса сказати їй правду: дітей не буде, допоки ферма не стане реальністю, але щось у виразі обличчя Меґі зупинило його.

— Знаєш, цю проблему будемо розв’язувати, коли вона з’явиться, гаразд? Взагалі-то мені не хотілося б мати дітей, допоки ми не придбаємо ферму, тому сподіваймося, що до того часу дітей у нас не буде.

Без домівки, без грошей, без дітей. Та й без чоловіка, якщо на те пішло. Меґі засміялася. Люк теж захихикав і підняв чашку з чаєм, виголошуючи тост:

— За презервативи!

Вранці вони поїхали до Хіммельхоху на місцевому маршрутному автобусі на дванадцять пасажирів — старому «форді» без скла у вікнах. Меґі почувалася краще, бо коли Люк почав до неї приставати, вона запропонувала йому посмоктати їй груди, що, здавалося, подобалось йому не менше ніж оте, жахливе. Хоч як би їй не хотілося дітей, витримка й рішучість покинули її. Вона запевняла себе, що в перший же вихідний, коли ТАМ не болітиме, їй, можливо, захочеться спробувати знов. А може, дитина вже зачата, і їй не доведеться цим перейматися, аж поки не захочеться народити ще одну. Збадьорившись такими думками, Меґі з цікавістю дивилася навкруги, коли автобус, пихкаючи і погойдуючись, котився червоною ґрунтовою дорогою.

Ландшафт, дуже відмінний від місцевості в районі Джилі, був настільки видовищним, що аж дух перехоплювало; Меґі мусила визнати, що тутешня природа мала красу і велич, яких Джилі зовсім не мав. Відразу ж впадало в око те, що тут не знали, що таке нестача води. Місцевий ґрунт мав яскраво-червоний колір щойно розлитої крові, а тростина на землях, що не були під паром, піднімалася на п’ятнадцять-двадцять футів над бордовими стеблами завтовшки з Люкову руку, а зверху погойдувалися яскраво-зелені листки. Люк із запальним ентузіазмом зазначив, що більше ніде у світі тростина не виростала такою високою та багатою на цукор; тутешні врожаї були найвищими. Отой яскраво-червоний шар ґрунту був сто футів завглибшки і містив у собі стільки необхідних тростині поживних речовин, що вона не могла не виростати бездоганною, особливо під регулярними рясними дощами. І більше ніде у світі, окрім Австралії, тростину не рубали білі люди, котрі, гнані бажанням заробити, робили це швидко й енергійно.

— Люку, з тебе вийшов би добрий оратор або рекламний агент, — іронічно зауважила Меґі.

Він підозріло зиркнув на неї, але від коментарів утримався, бо автобус якраз зупинився на узбіччі, щоби їх випустити.

Хіммельхох — то великий білий будинок на вершині пагорба, оточений кокосовими й банановими заростями, а також красивими нижчими пальмами, що порозкидали листя навсібіч великими віялами, наче павичеві хвости. Бамбуковий гай сорок футів заввишки захищав будинок від люті північно-західних мусонних вітрів; навіть попри висоту пагорба, будинок був споруджений на палях п’ятнадцять футів заввишки.

Люк ніс її валізу, а Меґі, важко дихаючи, дибала поруч і намагалася не відстати; вона й досі була вдягнена «по-правильному» — в туфлях, панчохах та капелюсі з крисами, що похмуро опустилися вниз довкола її обличчя. Тростинового барона вдома не було, але коли Люк та Меґі пішли вгору сходами, на веранду вийшла його дружина, спираючись на дві палиці. Вона всміхалася; коли Меґі побачила її добродушне миле обличчя, у неї відлягло від серця.

— Заходьте, заходьте, — звернулася вона до них із сильним австралійським акцентом, і Меґі, почувши голос німкені, збадьорилася надзвичайно.

Люк поставив валізу додолу, потиснув господині праву руку, яку вона зняла з палиці, і відразу ж загупотів сходами униз, щоб встигнути на автобус на зворотньому шляху. Бо Арне Свенсон мав забрати його біля бару рівно о десятій.

— А як вас звуть, місіс О’Ніл?

— Меґі.

— О, яке гарне ім’я. Мене звуть Енн, і мені хотілося б, щоби ви так мене й звали — Енн. Тут було так самотньо відтоді, як моя дівчинка покинула мене місяць тому, а добру хатню робітницю знайти не так просто, тож мені довелося поратися одній, а це дуже важко. Доглядати треба лише за Людді та мною, дітей ми не маємо. Сподіваюся, вам сподобається у нас, Меґі.

— Впевнена, що так воно й буде, місіс Мюллер… Енн.

— Дозвольте мені показати вашу кімнату. Ви валізу самі віднесете? Бо, боюся, носій із мене ніякий.

Кімната, скромно обставлена, які і решта будинку, виходила на єдиний бік особняка, незахищений вітроломом, і мала спільну з вітальнею частину веранди. Сам ж вітальня здалася Меґі майже голою, бо тут стояли лише меблі з тростини, а тканини й килимів бракувало.

— У нас надто жарко для оксамиту та ситцю, — пояснила Енн. — Ми користуємося плетеними меблями, а на себе вдягаємо настільки мало одягу, наскільки дозволяють правила пристойності. Мені доведеться дечому вас навчити, бо інакше ви просто помрете від спеки та духоти.