Талант
Шрифт:
– Хто це казав вам?
– Всі казали. Артист там один був, професор…
Андрій не діймає віри:
– Може, якийсь професор магії та хіромантії.
– Ні, ні, справжній, видатний, відомий,- гаряче впевняла Тетяна,- такий лисенький, в золотому пенсне…
Андрій просяяв, і губи в його почали розсуватися в широченну осмішку. Аж ось знову спливає на обличчі хмарка, допитується нетерпляче, грубовато:
– Заждіть, а якими ж заходами ви думаєте вчитись? На які кошти?
– Лідія Віталіївна обіщалась допомагати. Казала, що можна буде й стипендію добути.
Лідія Віталіївна попечителька багатьох шкіл у повіті, пані багата і впливова. Андрій поважає її.
Тепер він зітхає шумко, з полегшенням. Осмішка без усякого вже впину розлилася, як Дунай, очі засяяли, і він гарконув з такою нерозміреною силою, що кинулись зо сну і захиталися на акації гілочки, а полем геть-геть пішла луна, одгукнувшись аж там десь, у сонному хуторі:
– От так Тетяна! От так Гнатівна!…-Далі швидко одкинув кашкета на потилицю, казав із незрівнянною щирістю, з безмірною теплотою й ніжністю- Значить, в науку підемо, в люди? Та й щаслива ж оця Тетяна: ми скільки мучимо себе, готуємося, не спимо дні і ночі та й самі ще того не знаємо, чи що буде з цього, а вона зразу, як на крилах-у саму столицю…
– Я й сама ще не йму віри, що цьому правда, ніби це тільки сон,- мрійно й радісно казала Тетяна, проте віри, щирої, наївної, було в неї, мабуть, більше ніж слід. Те чарівне слово, як блискавиця, осліпило її. Разом із нею і нас…
Легко зробилося надзвичайно. Хотілось вірити й вірилось в людей, в талант Тетяни, в науку, в свої сили, в свої ясні, радісні прийдущі дні.
Ніби серед будня несподівано свято собі нарядили. Були - як п'яні, пустували - як діти, без ладу співали, без потреби реготалися; будували плани. Розмовляли про те, як будемо колись культуру на села переносити.
– Ге-ге!
– сміявся Андрій.- Пустіть-но мене тільки туди, а я тую культуру на плечах, в кропив'яному мішку додому притербічу!
Реготали:
– В саквах…
– На драбиняку!
– Гей-гей,- гукнув на всі груди кудись у поле,- одмикайте замки, одчиняйте брами, посланці з хуторів ідуть!
Із вікна сполохано визирнула заспана скуйовджена голова шкільного діда:
– Що таке?
Пауза. Регіт, мов тріснула в повітрі й іскрами розсипалась ракета.
Згодом:
– Ну то як, Тетяно? Не зігнемося? Понесемо? У вас же сила - талант. Ви багато зможете. Чи, може…- В Андрія неспокійно спалахнув в очах ревнивий огник: - Чи, може, дайте тільки з цих злидень вибратись, тоді і не доступиш до вас, забудете й шлях у село?
– Ніколи! Ніколи в світі,- гаряче перебила його Тетяна, не приймаючи в жарт. Помітно було, що вона про це думала.
– Чого доброго,- уже гірко казав Андрій,- там слава, розкіш, бляск - а тут що?
– Та чого ви напалися на мене?
– разом і сердилась, і сміялась Тетяна.- Як би вже там не було, а коли у мене є той талант, то не продам же його ні за гроші, ані за тую славу! Стала червона, як піон.
– Руку, Тетяно!
– Андрій ловив її руку. Тетяна вирвала її у його, блиснула гордими, гарячими очима, шукала якихось інших слів. Далі підвела голову до неба і лице її заясіло, стало бліде і таке покірне, покірне. Звела, як дитина, руки до неба:
– Дано мені малісіньку іскорку святую… Малісіньку-малісіньку… І освітила вона моє життя біднеє, щастям нагріла моє серце… Та хай же погасне краще іскра в мені свята і хай буде марне моє життя й темної темніше ночі, коли оддам її в наругу чи в болото втопчу.
Почали впиняти:
– О, та й нащо так?
У неї на очах горіли росинки щастя…
Плакала…
Марили, вірили, раділи…
VIII
Гай- гай!… Ждемо день і другий -немає Тетяни. Побачили - надвечір кудись мчали пани фаетоном; між ними вона, як квітка. Мов і знать нас не знала - не глянула, як і не вона. Віри не доймали: чи то була справді та ніч обмарена, чи то тільки минущий сон. Довідались, що в театрі репетиція, пішли. Червоніє, одвертається, ніби чогось нас соромиться.
І дивуємось, і обурюємось:
– Що ж се таке?
День, другий. В селі почали дзвонити:
– З паничем зв'язалась, по житах волочиться…
– Ось що!…
Отець Василь лютий, як звір:
– Півчу покинула, співаків од церкви однадила - розпуста, сором.
Пророкують:
– Не буде з неї добра - поназдивитесь! Думає - довго будуть панькатись із нею-поки награються…
Гомін, шум…
Раніш мов її й не бачили, тепер і те згадали, що вродлива вдалась, пащекують:
– Не дурно Гнатиха дочку в шавлії купала - знала, для кого кохала.
А в мене, а в Андрія - жаль: так ніби люди нам на неї очі розплющили.
Книжки покидали. Як шалені ходили, кипіли.
…Цілий день у полі дзвонили коси, як у дзвони, шуміла стигла пшениця, як вода…
Вночі - не шелесне.
Довго блукав по ланах, бринів стернею. Лічив полукіпки, зорі дивився.
Сів на чиїйсь ниві на тугий, рипучий сніп.
Пливе тінь, шелестить стернею: щось іде з другого кінця. Придивляюсь: хто це? Чи не Андрій не спить до цього часу? Ближче - він. Тоскний, самітній, ніби мій подвійник. Іде - нудьгу несе, бере досада: «Чого іще цей…»
Підходить винувато, боязко. Гарячий куриться жаль у очах, на виду, як у дитини, нетерпляче бажання щось розказати, пожалітись… Сідає на другий сніп, поруч, мнеться… Мовчимо.
Позіхаючи:
– А знаєте, за малим-малим не було оце пожежі: чуть не згоріла Тетянина школа…
По його позіханню, робленому, нещирому, я вгадую, що він має казати щось гостре, цікаве. Насторожився. Проте теж себе не виявляю, питаю ліниво, під ніс:
– А що таке?
– Тетяна наша з тим своїм залицяником мало не спалили.
– З ким?
– стукнуло в грудях.
– Та з ним же, з студентом.
– Як саме?
Розповідає; проходив він, Андрій, «випадково» коло її школи, побачив - в кімнаті горить свічка. Заглянув - аж там сидять вони на ліжку, обнялися…
– Що? Обнялися?…
Так, так… Звичайно, це йому не цікаве, і він пішов собі далі. Аж геть туди в поле, до млинів пройшов. Вертаючись, бачить, аж у вікні жухає світ; зазирнув - щось горить. Туди: в хаті нікого, двері скрізь порозчиняні, долі коло горщика чиясь собака порядкує. Свічка на стіл впала: горять якісь папери, горить на вікні занавіска…