Чтение онлайн

Вузькі очі старого дивились на Сергія мов на воскреслого, а довгий гачкуватий ніс кивав і кивав: «Ой начальнику!»

Відтоді Сергій остерігався ходити сам.

Останнім часом у таборі стало неможливо жити. Він так «закомарився», що вже не допомагали ніякі протимоскітні заходи. А ще жахливішим бичем були кліщі та підшкірні блохи чіго. Ці рухливі комахи обсідали людину й проникали до тіла. Потім залазили в шкіру, й через них не можна було ходити. Сергій кілька разів уже виколупував з п’ят, підошов і литок чорні пшонинки. Якщо дати їм спокій, самиця відкладає там яйця, й нове покоління хазяйнує в людини під шкірою, як у себе вдома. Недаремно в індіян усі ноги в шрамах і подовбинах.

Ряжанка охоче погодився перенести табір в інше місце, бо до найвіддаленіших об'єктів доводилося вже добиратись мало не півдня.

Робітники розчистили в лісі нову місцинку неподалік річечки з червонуватою водою, й Сергій здумав, що сюди б можна перегнати одну пірогу з пристані. Цей струмок повинен обов'язково впадати в озеро. Від однієї згадки про його блакитну широчінь і чорний верх самотньої скелі на тому боці в Сергія болісно стислося серце. Він не знав чому: зрештою, хто для нього ота дика красуня, але хіба серцеві накажеш! Воно ніби щось передчувало.

Табір знімався від самісінького ранку. А коли на стежині зник овечий круп останньої лами (трактори лишались на об'єктах увесь час, а коней малоукраїнці вже звечора поставили на новому таборищі), Сергій укинув у торбину дві банки м'ясних консервів і подався до пристані.

Човни, як і раніше, лежали на піску догори днищами. Та пірога, що нею Сергій досі їздив, зовсім розсохлася. Замочувати — надто довго. Він заходився конопатити її ликом, якого в березі багато. Але й на конопачення пішло добрих три години. Сонце схилилось на останню чверть неба. Щоб дістатись таким човном без весел до табору (та ще й не відомо, де його шукать!) — годі й думати.

3 жалем глянувши на довге вузьке суденце й припнувши його ліаною на воді, Ряжанка поплентався геть. Але потім повернувсь і набрав у човник води: так певніше.

На стежці було тихо й пустельно. Сергій переступав, і сторожко озираючись вусібіч. Казав не ходити в джунглі самому, та й знову за рибу гроші. На всяк випадок витяг пістолет і затис у руці, звів курок. А потім розсміявся й сховав зброю.

У джунглях панував зеленкуватий морок. Тільки де-не-де проглядав клаптик чистого неба. Все обсноване багатоповерховими шатами дерев та ліан. Десь поблизу пролунала знайома мелодія. Коли б Сергій не знав, міг би заприсягтися — хтось висвистує початок арії герцога з опери «Ріголетто»: «Серце кра-су-у-ні…» Але то був птах, схожий на нашого вівчарика. Зо три рази Сергієві вчулись кроки, полущування хмизу. Він озиравсь, послухав і, нічого не постерігши, йшов далі. У хащах хтось увесь час пересвистувався, та Ряжанка не зважав на те. Очевидно, павуки, завбільшки в добрий кулачисько, десь у болоті, примостившись над водою, ловлять дрібненьку рибку.

Хвилин за двадцять знову луснула гіллячка, й Сергій рвучко обернувся. Здалось — у півтемряві майнула чорна потвора й пошилась під карликову пальму. Ряжанка вихопив пістолет і вистрілив.

— Стій! Чого розбабахкався, шефе! — заволало відти. Сергій аж сіпнувся. З темряви виринув Матвій Коляда. Він обтрушувався й ніяково посміхавсь.

— От лиха година, зведе чоловіка на пси!

— Ти що тут робиш?

Коляда обтрушувавсь, не поспішаючи відповідати.

— Та що роблю! Тебе шукаю, шефе! Як у нас кажуть — пошли дурного, а за ним другого… Так і я. Пішов, дурний, тебе шукати, а ти бабахкаєш…

— Чого ж ти ховаєшся?

— Кажу ж: бо дурний. Хотів тебе налякати, а злякався сам. Аби ще трохи, мав би штани прати…

Коляда зареготавсь. У Сергія відлягло од серця, й він сховав зброю.

Далі йти було веселіше. Коляда, мабуть, після переляку, палив цигарку за цигаркою. Сергій мовчав. Дивак якийсь. Вийшов зустріти. Чи ба…

Стежка підіймалась угору й угору. Йти ставало важче. В обличчя лізло колюче хвістя ліан.

— Ти хоч так не смали, а то швидко вхекаєшся! — нарешті буркнув Сергій,і йому стало соромно. Можна було б і лагідніше. Людина ж ризикувала, рушивши йому назустріч…

Коляда тільки відмахнувся.

В лісі ще дужче посутеніло. Сергій глянув на годинник: рівно п'ята. До заходу сонця година, а дороги ще на добрих три.

Стежка вивела з лісу й зав'юнилась понад урвищем. Тут було видніше, й Сергій, обережно ступаючи, став розглядати каньйон. На самому дні блищала течія. Зміряв на око глибину ущелини — метрів з півста, якщо не більше. У період дощів річка, певно, заливає долину по самісінькі кручі, а зараз її легко перебрести. Берег спадає терасами. До найближчої сходини метрів дванадцять-п'ятнадцять. Голі тераси шкірились гострими визубнями. В Сергія від висоти почало паморочитись у голові. Він ступив далі від бескиду, й у цю мить якась сила турнула його з кручі. Ледве встиг вивернутися, помітивши поруч Коляду, вхопився за ногу, яка штовхала його в прірву, а коли випустив чобіт — насилу вхопився за жилаве кореневище. Вуха різонув жахний вереск, але Ряжанка у першу мить нічого не збагнув. Ноги йому висіли над прірвою, руками ж конвульсивно стискав дебелу коренягу. Зібравши рештки волі, підтягся на руках і винісся нагору. В скронях калатало й видзвонювало. Полежавши з хвилину, підповз до бескиду й заглянув.

На першій терасі, неприродно підібгавши ногу, долічерева лежав Матвій Коляда. Сергій витяг пістолет і двічі натис на гачок, але, мабуть, не влучив. Рука тремтіла, обдерта під час сутички. Тоді сів, спершись плечима об найближчий стовбур. Коли нерви трохи вгамувалися, знову підійшов до урвища. Матвій лежав у тій самій позі. Сергій очима шукав місця, кудою можна було б злізти вниз.

Над тропічним лісом зашарудів вечірній вітерець. Похилий берег починався метрів за двісті, й Сергій пошкандибав туди. Колінна чашечка боліла до нестями. Поволі, ногами вперед, став ізсовуватися додолу. Рука несвідомо стискала мокрий від поту держачок пістолета.

Ряжанка наблизився до нерухомого Матвія й копнув його носаком. Обличчя Коляди було геть обдерте й закривавлене. Сергій нахилився й перекинув Матвія горілиць. Той застогнав, поворухнув головою й насилу розплющив праве око. Коли з нього зійшов туман, звідти заструмило стільки ненависті й смертельного жаху, що людина в нормальному стані сахнулася б. Але Сергій повільно обернувся й ще повільніше пошкандибав геть. Він не бачив, як знову закаламутилось Матвієве око, як заплющилося, й з-під повіки на побиту щоку збігла сльозина.

Сергій сів кроків за десять, обхопив коліна руками й неначе заснув. А згодом випростав забиту ногу й відкинувся спиною на кручу.

Швидко смеркало. Ліс прокинувся й загомонів таємними згуками ночі. Одразу потягло вогкістю й холодом, але нагріта за день скеля ще випромінювала досить тепла. Небо зарясніло великими зірками. Сергій дививсь на них і нічого не думав. Волів би зараз тільки заснути. Ні хижаки, ні прірва, яка починалася за крок від нього, не лякали, — але сон не йшов.

Десь опівночі стало холодно. Скеля вже віддала все своє тепло, сконденсоване за день. Сергій згадав: коли злазив з гори, вже на цій терасі спіткнувся об суху деревину. Перемагаючи біль у суглобі, він звівся й, тримаючись рукою за кручу, бічком, щоб не зсунутись у прірву, подавсь туди. Йшов довго. Здавалося, подолав уже добрий кілометр, а нічого нема. Нарешті наткнувся на щось, нахилився й мацнув рукою. Дерево. Заходивсь обламувати сухе гілляччя. Воно лущало, й луна котилась аж на той бік ущелини й поверталась назад. Наобламувавши з оберемок, Сергій так само навпомацки вернувсь назад і розіклав багаття.