Теплі історії до кави
Шрифт:
– Почекай, дитино, почекай, - уже звідтіля гукала вона.
Олеся взяла на руки кицьку й присіла в коридорі. Уже за декілька хвилин баба Марта швидко крокувала до неї, розмахуючи рукою. У руці щось було.
– Це тобі, дитино, - жіночка розтулила долоню: у ній лежала прекрасна нитка бірюзи, - у тебе такі чудові блакитні очі! Тобі пасуватиме. А як надягнеш намисто до цієї сукенки - о-о-о! То всі парубки будуть твої, - засміялася старенька.
Цього разу сльози заблискотіли в Олесиних очах.
– Бабусю Марто, а ви ж прийдете завтра до мене, святкувати Різдво? У мене є красива ялинка…
– Як би то я не прийшла? Певно, що прийду. Тільки ти зайди за мною, бо я сама боюся заблудити.
Олеся знову нахилилася до старої й обійняла її.
– Христос народився, - ледь чутно прошепотіла вона.
– Славіте Його, - ще тихіше відповіла баба Марта, ховаючи заплакані очі.
ЦУКОР ДО КАВИ
– Усе, все пропало. Крапка. Лише, цей, не треба мене жаліти чи в чомусь переконувати, добре? Узагалі нічого не треба. Пропало…
Ярина висунула галону з вітальні в коридор, глипнула на чоловіка, який розчервонівся, зсутулився і ледь не плакав, мовчки кивнула і махнула рукою, запрошуючи ввійти. Зазвичай вона йому нагадувала, щоб ішов мити руки, але зараз йому явно було не до того. За хвилину Мирко вже лежав на канапі, схожий на великий мішок горя, і тихо сопів. Ярина взяла вологі серветки, однією протерла чоловікові вологе чоло, а іншу таки всунула йому в руки. Хоч яким нестерпним був би сум, та брудні руки незмінно залишалися в її очах уособленням зла, Мирко не заперечував - роки життя з цією жінкою зробили своє.
– Кави?
– спокійним голосом запитала вона.
Чоловік кивнув, і вона пішла до кухні, залишивши його наодинці з його думками. Кава на їхній кухні завжди готувалася довго: Ярина спершу молола зерна, щотижня купувала їх свіжопідсмаженими у кав'ярні за рогом, тоді ставила турку на маленьку електричну плитку з піском. За той час жінка встигала переробити ще купу всього - ну а кухню наповнював запаморочливий кавовий аромат. Сьогодні вона вирішила зробити чоловікові полуничне смузі - полуниць залишилося не так багато, і жінка хотіла ввечері спекти з неї пиріг, але хто чекатиме на той пиріг, якщо коханий чоловік у такому кепському настрої?
Ухолодильнику було свіже вранішнє молоко, придбане на сусід ній вулиці на базарчику, куди з'їжджалися бабусі з села - у барвистих хустках, з добрими очима й напрацьованими руками - й продавали усілякі корисності з власного господарства. У тому ж холодильнику знайшовся і пучечок м’яти, і навіть жменька чорниць. Ярина повернулася у вітальню, підійшла до стелажів із книжками, де стояла кругла прозора ваза з маленькими кольоровими пакетиками, зняла її звідтіля й принесла чоловікові.
– Вибирай.
Мирко подивився на неї спідлоба, намагаючись усією виразністю свого погляду пояснити, що ці цукрові пакетики, які вони разом збирали в мандрах - у кав’ярнях, літаках, готелях, потягах та всіляких інших приємних місцях, - зараз не можуть уважатися доцільною зброєю проти його вселенського суму. Але Яринин погляд теж був доволі виразним, і Мирко слухняно потягнувся рукою до вази. Ярина відібрала в чоловіка його «лотерейний білет» і з виглядом пророка прочитала написане на ньому:
– Дай-но, подивлюся. Берлін, так-так.
Ярина всміхнулася кутиками губ, поцілувала все ще набурмосеного чоловіка в чоло й понесла пакетик на кухню. Ще якась хвиля - і там почулося бойове гудіння блендера.
Коли жінка повернулася до вітальні, чоловік уже зручніше вмостився на канапі й із ледь помітною усмішкою розглядав уміст круглої вази.
– А пам'ятаєш, як за нами румунська politie de frontieraгналася, бо в нас були українські номери?
– Ще б пак, п’ять разів поспіль зупиняли, не було їм чим зайнятися, - відповіла Ярина, вручаючи чоловікові склянку з полуничним смузі.
– Давати соломинку чи так видудлиш?
– Так…
– А ще ми навчилися казати «моцюмеск» і всім без розбору дякували.
– Ага, поки ти не подивилася в словник і не побачила, що треба було казати «мулцюмеск» чи як там вони те читають.
– Ну, знаєш. А як американці нам «джякують», ти ж не ображаєшся? Думаю, румуни теж не ображалися. А як вони смачно готують…
– Ну, ти готуєш не набагато гірше, - підморгнув Мирко дружині.
– Та йди. Пий своє смузі, я йду дивитися на каву. А то збіжить…
– Як наш чеський потяг… «збіжав», - замріяно сказав Мирко, дістаючи ще один пакетик і читаючи напис на ньому.
– Угу. А ти стояв, розгублений такий, жбурнув валізу на землю і кричав: «Позор!». І всі на тебе зглядалися, бо по-їхньому то «увага», і вони чекали почути від тебе щось дуже важливе .Збитошник!
Ярина зайшла на кухню, втягнула носом аромат і примружила очі від задоволення. Ще хвильку - і кава підніметься, куди треба. Жінка поставила два глиняних горнятка поруч, облила їх окропом ізсередини й швидко вилляла з них воду. Тоді зняла турку з піску, граційним жестом нахилила над горнятками - гарячий запашний напій тоненькою цівочкою заструменів у посудини. Ярина дістала вершки з холодильника й додала їх зверху, а потім ще й притрусила все тертим шоколадом і горішками.
– Мирку, а яку ми каву в Берліні пили, ти пам’ятаєш?
– гукнула вона голосно, щоби чоловік почув її у вітальні.
– Вода - з термоса, кава - з пакетиків, якась там «три-в-одному»! Тобі допомогти?
– Не треба! Можеш музику ввімкнути хіба.
– Я зараз не в настрої до музики, люба.
– Штраф за відмову слухати музику, коли тебе жінка просить, - миття посуду ввечері.
– Мовчу!!!
Ярина подумки усміхнулася, поставила горнятка на тацю, коло них - тарілочку, на яку висипала залишки печива. Гірка вийшла досить скромною. Полуничний пиріг був би дуже доречним. Але чим не пожертвуєш заради чоловіка з сумними очима.