Чтение онлайн

— Д'Артаньяне, невже ви могли повірити, що ми галасували? — докірливо кинув Араміс.

Д'Артаньян зблід і мимоволі затремтів.

— Ти лякаєш мене, — сказав Атос, який звертався до нього на «ти» лише за надзвичайних обставин. — Що, зрештою, сталося?

— Мерщій, друзі мої, мерщій! — вигукнув Д'Артаньян. — У мене виникла жахлива підозра! Невже це знову помста тієї жінки?

Тепер уже зблід і Атос.

Д'Артаньян побіг до буфету, три мушкетери та обидва гвардійці поспішили за ним.

У буфеті Д'Артаньян побачив Бризмона, який корчився в судорогах.

На смерть перелякані Планше і Фурро намагалися допомогти йому. Але було ясно: ніщо бідоласі не зарадить. Бризмон уже конав.

— А-ах! — простогнав він, угледівши Д'Артаньяна. — Який жах! Ви вдали, що даруєте мені життя, а самі отруїли мене!

— Я? — вигукнув Д'Артаньян. — Я, нещасний? Та що ти таке кажеш?

— Я кажу, що ви дали мені це вино; я кажу, що ви примусили мене його випити; я кажу, що ви вирішили помститися мені; я кажу, що це жах!

— Це неправда, Бризмоне, неправда! Запевняю вас, присягаюся вам…

— Але є Бог! Він покарає вас! О Боже! Пошли йому такі муки, які терплю я!

— Присягаюся на Євангелії [196] , — вигукнув Д'Артаньян, кидаючись до Бризмона, — я не знав, що вино отруєне, і сам збирався пити його!

— Я не вірю вам, — простогнав солдат. Його востаннє скорчило, і він помер.

— Жах, який жах! — прошепотів Атос. Портос бив пляшки.

Араміс віддавав розпорядження — щоправда, трохи запізніле, — покликати священика.

— Друзі мої, — сказав Д'Артаньян, — ви ще раз врятували мені життя, і не тільки мені, а й цим добродіям. Панове, — звернувся юнак до гвардійців, — прошу вас, нікому не кажіть про те, що тут скоїлося; в тому, що ви бачили, можуть бути зацікавлені дуже високі особи, і нам тоді не минути біди.

— Ах, пане! — пробурмотів Планше, ледь живий зі страху. — Ах, пане! Мені, либонь, пощастило!

— Як, шибенику! — вигукнув Д'Артаньян. — Ти хотів випити моє вино?

— За здоров'я короля, пане. Я зібрався випити один-однісінь-кий ковточок за здоров'я короля, коли Фурро сказав, що мене кличуть.

— На жаль, це правда, — мовив Фурро, клацаючи зубами з переляку. — Яхотів спровадити його, щоб випити самому.

— Панове, — сказав Д'Артаньян, обертаючись до гвардійців — ви самі розумієте, що після всіх цих подій наш бенкет вийшов би дуже невеселий. Тож вибачте мені, й відкладімо його на інший день.

Гвардійці чемно прийняли вибачення Д'Артаньяна і, розуміючи, що четверо друзів хочуть лишитися самі, попрощалися.

Коли свідки пішли, Д'Артаньян і троє мушкетерів перезирнулися з таким виглядом, який свідчив, що кожен з них добре розуміє серйозність становища.

— Перш за все, — обізвався Атос, — ходімо з цієї кімнати; не вельми приємно бути в товаристві покійника, та ще й такого, який помер не своєю смертю.

— Планше! — покликав Д'Артаньян слугу. — Доручаю вам тіло цього бідолахи. Хай його поховають на освяченій землі. Хоч він і вчинив злочин, та потім розкаявся в ньому.

Четверо друзів вийшли з кімнати, довіривши Планше та Фурро турботи про похорон Бризмона.

Хазяїн відвів їм іншу кімнату й подав рідко зварені яйця та воду, яку Атос сам набрав з колодязя. Портосові й Арамісові коротко розповіли про суть справи.

— Любий друже, — сказав Д'Артаньян Атосові, — ви й самі бачите: це війна не на життя, а на смерть.

— Авжеж, — відповів Атос, — я згоден з вами; та невже ви й справді гадаєте, що це вона?

— Я певен цього.

— А я, правду кажучи, все ще маю сумнів.

— Але ця лілія на плечі? — Це англійка, що вчинила у Франції якийсь злочин, і за нього її затаврували.

— Атосе, це ваша дружина, запевняю вас! — мовив Д'Артаньян. — Хіба ви забули, що збігаються всі прикмети?

— І все-таки я вважаю, що та, інша, померла; я так добре її повісив.

Д'Артаньян похитав головою.

— Що ж нам робити? — спитав він.

— Справді, не можна завжди жити під мечем, що навис у тебе над головою, — сказав Атос — Треба знайти якусь раду.

— Яку ж саме?

— Спробуйте побачитися з нею й порозумітись. Скажіть їй: «Мир або війна! Даю слово дворянина — я ніколи не мовлю про вас жодного слова, ніколи не буду шкодити вам. Але й ви повинні урочисто присягнутися, що не будете переслідувати мене. А ні — то я дійду до канцлера, дійду до короля, я знайду ката, я підніму проти вас двір, я розповім про те, що ви затавровані, я віддам вас до суду, і якщо вас виправдають, тоді… ну що ж, тоді, даю слово дворянина, я уб'ю вас де-небудь під парканом, як скаженого собаку».

— Я не проти такого способу, — сказав Д'Артаньян. — Але як мені побачитися з нею?

— Час, мій любий друже, час подарує вам змогу зустріти її. Випадок дає людині подвійні шанси на виграш: чим більше ви поставили, тим більше виграєте, якщо тільки зумієте дочекатися.

— Все це чудово, але чекати в оточенні убивць і отруйників…

— Нічого! — мовив Атос — Бог беріг нас досі, Бог берегтиме нас і надалі.

— Так, нас; зрештою, ми солдати, і, власне кажучи, для нас цілком природно ризикувати життям, але вона!.. — додав Д'Артаньян, стишуючи голос.