Чтение онлайн

Справді, міледі ще тримала ніж у судомно стиснутій руці, але останні слова лорда Вінтера — ця страхітлива образа — примусили її руки розтиснутись, позбавили її сили й навіть волі. Ніж упав додолу.

— Ви маєте слушність, мілорде, — сказав Фелтон тоном глибокої відрази, який пройняв міледі до самісінького серця. — Ви маєте слушність, я й справді помилявся.

І вони вийшли з кімнати.

Цього разу міледі дослухалась уважніше, ніж першого разу, і зачекала, поки їхні кроки віддалилися й затихли в глибині коридора.

— Я загинула, — прошепотіла вона. — Я у владі людей, на яких усі мої хитрощі так само мало впливають, як на бронзові чи гранітні статуї. Вони розкусили мене й невразливі проти будь-якої моєї зброї. І все-таки я не дозволю, щоб усе це скінчилося так, як їм хочеться.

Справді, як свідчило це останнє міркування міледі, це її інстинктивне повернення до надії, — ні страх, ані розгубленість надовго не оволодівали цією сильною душею. Міледі сіла до столу, смачно попоїла, випила трохи іспанського вина й відчула, що до неї знову повернулася вся її рішучість.

Перш ніж лягти, вона вже встигла розібрати, обміркувати, витлумачити й всебічно вивчити всі слова, вчинки, жести, найменші рухи, ба навіть мовчанку своїх співрозмовників і зробити з цього глибокого, вмілого та ретельного дослідження висновок: з двох її мучителів Фелтон був усе-таки вразливіший. Одна фраза особливо запам'яталася полонянці: «Якби я тебе послухав», — сказав лорд Вінтер Фелтонові. Отже, Фелтон говорив на її користь, коли вже лорд Вінтер не схотів його послухати.

— Слабкий чи сильний, — повторювала міледі, — а він проте має в душі якусь іскру жалості до мене. З цієї іскри я роздмухаю полум'я, що спопелить його. Що ж до лорда Вінтера — він мене знає, боїться й чудово розуміє, чого можна сподіватися від мене, якби мені пощастило вирватися з його рук; тому спробувати підкорити його — марна справа. А от Фелтон — зовсім інша річ, він наївний молодик, чистий душею і, мабуть, доброчесний. Його можна спокусити.

Міледі лягла й заснула з усмішкою на устах; той, хто побачив би її під час сну, подумав би, що це молода дівчина й що сниться їй вінок з квітів, який вона сплела для себе на свято.

Міледі снилося, що Д'Артаньян нарешті в її руках і що його от-от мають стратити; саме коли кат заніс сокиру над його головою, міледі чарівливо усміхнулася вві сні. Вона спала, як спить в'язень, заколисаний надією, що замріла перед ним.

Вранці, коли ввійшли до кімнати міледі, вона ще лежала в ліжку. Фелтон лишився в коридорі. Він привів ту саму жінку, про яку казав напередодні. Жінка підступилася до міледі й запропонувала їй свої послуги.

Міледі мала дуже бліде обличчя, і це часто вводило в оману кожного, хто бачив її вперше.

— Я нездужаю, — сказала полонянка. — Я ні на мить не склепила очей за всю цю довгу ніч. Як я страждаю! Чи можу я сподіватися, що ви поставитесь до мене людяніше, ніж ті, хто приходив сюди вчора? А втім, я прошу одного-єдиного — щоб мені дозволили залишитися в ліжку.

— Чи не бажаєте ви, щоб покликали лікаря? — спитала жінка. Фелтон мовчки слухав цю розмову.

Міледі враз збагнула: чим більше буде біля неї людей, тим більше їй доведеться їх розжалювати; отже, посилиться й нагляд лорда Вінтера. До того ж, лікар міг сказати, що її хвороба удавана, а міледі, програвши першу гру, не хотіла програвати другу.

— Послати по лікаря? — мовила вона. — Навіщо? Ці добродії сказали вчора, що моя хвороба — комедія; те ж саме вони, безперечно, сказали б і сьогодні, бо коли б вони схотіли, то ще вчора попередили б лікаря.

— В такому разі, — нетерпляче озвався Фелтон, — скажіть самі, добродійко, як ви хочете лікуватись.

— Боже мій, хіба я знаю, як! Я відчуваю, що нездужаю, — тільки й того. Хай мені дають що завгодно, мені однаково.

— Запросіть сюди лорда Вінтера! — звелів Фелтон, якого вже втомили ці ремствування.

— О ні, ні! — вигукнула міледі. — Ні, добродію, не кличте його, благаю вас, мені вже зовсім добре, мені нічого не треба, тільки не кличте його!

Вона вигукнула це так палко, такий біль вчувався в її голосі, що Фелтон мимоволі ступив кілька кроків і ввійшов у кімнату. «Він увійшов!» — промайнуло в голові у міледі.

— А втім, добродійко, — мовив Фелтон, — якщо ви й справді нездужаєте, ми пошлемо по лікаря. Ну, а якщо ви нас обдурюєте — тим гірше для вас; але ми принаймні не матимемо в чому дорікати собі.

Міледі нічого не відповіла; натомість вона впала своїм чарівним личком у подушки й заридала.

Якусь мить Фелтон дивився на неї зі своєю звичайною байдужістю. Потім, збагнувши, що плач може тривати довго, він вийшов; жінка подалася слідом за ним. Лорд Вінтер ще не прийшов.

— Здається, я починаю дещо розуміти, — з нестримною радістю прошепотіла міледі, вкриваючися ковдрою з головою, щоб ті, хто, можливо, підглядає за нею, не помітили цієї радості.

Минуло дві години.

«Ну, час мені вже й одужати, — сказала міледі сама до себе. — Встанемо й спробуємо щастя. В мене лишилося тільки десять днів, і другий з них минає сьогодні ввечері».

Вранці міледі принесли сніданок. Було ясно, що незабаром прийдуть прибирати зі столу, і тоді вона зможе ще раз побачити Фелтона.

Міледі не помилилась: Фелтон прийшов знову і, не звернувши уваги на те, чи їла міледі, чи ні, наказав винести стіл, який перед тим унесли вже накритим.

Фелтон лишився в кімнаті останнім; в руках у нього була книжка. Чарівна, бліда й покірлива, міледі напівлежала в кріслі, що стояло біля каміна, і скидалася на святу діву, яка чекає на мученицьку смерть. Фелтон підійшов до неї і сказав:

— Лорд Вінтер, католик, як і ви, добродійко, подумав, що неможливість виконувати обряди вашої церкви та відвідувати її служби може завдати вам прикрощів. Тож він дав згоду на те, аби ви щодня читали ваші молитви з цього молитовника.

Помітивши, з яким виглядом Фелтон поклав молитовник на стіл, яким тоном мовив «ваші молитви» і яка зневажлива усмішка майнула на його обличчі, міледі підвела голову й уважніше глянула на офіцера.