Чтение онлайн

— О! Тепер мені лишається спитати у вас тільки про одне — про ім'я вашого справжнього ката, бо я вважаю, що він один був катом. Інший був його знаряддям, тільки й того.

— Брате мій! — вигукнула міледі. — Тобі треба, щоб я назвала його? Ти ще не здогадався?

— Як! — мовив Фелтон. — Це він?.. Знову він!.. Як і раніше, він!.. Як! Справжній винуватець…

— Справжній винуватець, — сказала міледі, — спустошитель Англії, гнобитель істинно віруючих, мерзенний крадій честі стількох жінок, той, хто з примхи свого розбещеного серця має намір залити кров'ю всю Англію, хто сьогодні захищає протестантів, а завтра зрадить їх…

— Бекінгем! То це Бекінгем! — люто вигукнув Фелтон. Міледі затулила обличчя руками, наче не могла перебороти сорому, що його викликало в неї це ім'я.

— Бекінгем — кат цього ангельського створіння! — вигукнув Фелтон. — І ти, Боже, не спопелив його! І ти дозволив йому лишатися вельможним, шановним, всевладним на погибель усім нам!

— Бог відступається від того, хто сам від себе відступається! — сказала міледі.

— Він хоче накликати на свою голову прокляття! — чимдалі схвильованіше говорив Фелтон. — Він хоче, щоб людська помста впала на нього перед карою небесною!

— Люди бояться його й потурають йому.

— О! — відповів Фелтон. — Я не побоюсь і не попущу!.. Душа міледі сповнилась пекельною радістю.

— Але як лорд Вінтер, мій заступник, мій батько, причетний до всього цього? — спитав Фелтон.

— Поряд з людьми підлими й вартими зневаги є ще й натури благородні та великодушні, — відповіла міледі. — Я мала нареченого, якого кохала і який кохав мене. Фелтоне, він був серцем і душею подібний до вас. Я прийшла до нього й розповіла йому все. Він знав мене, отож і не вагався. Це був вельможний пан, в усьому рівний Бекінгемові. Він не сказав нічого у відповідь, лише взяв шпагу, загорнувся у плащ і поспішив до Бекінгемського палацу.

— Так, так, — сказав Фелтон, — я розумію. Однак, коли маєш справу з такими людьми, треба брати не шпагу, а кинджал.

— Саме напередодні Бекінгем поїхав надзвичайним послом до Іспанії, де він мав просити руки інфанти для короля Карла І, який тоді ще був принцом Уельським. Мій наречений повернувся ні з чим.

— Послухайте, — сказав він мені, — герцог поїхав, і я тим часом не можу помститись; поки він повернеться, обвінчаймося, як ми це й вирішили зробити, а тоді вже покладіться на лорда Вінтера, який зуміє захистити й свою честь, і честь своєї дружини.

— Лорда Вінтера! — вигукнув Фелтон.

— Авжеж, — відповіла міледі, — лорда Вінтера. Тепер ви все зрозуміли, чи не так? Бекінгем не повертався до Англії близько року. За тиждень до його повернення лорд Вінтер несподівано помер, залишивши мене своєю єдиною спадкоємицею. Звідки цей удар? Єдиному Богові це відомо, я не звинувачую нікого…

— О, яка безодня, яка безодня! — жахнувся Фелтон.

— Лорд Вінтер помер, нічого не сказавши своєму братові. Страхітлива таємниця мала лишатися таємницею доти, поки вона, як громом, не вразила б винуватця. Ваш заступник не дуже втішався з того, що його старший брат одружився з молодою дівчиною без посагу. Я зрозуміла: мені важко сподіватися на підтримку людини, обманутої в своїх сподіваннях на спадщину. Отож я виїхала до Франції, вирішивши зостатися там до кінця мого життя. Але все моє майно лишилося в Англії; коли у зв'язку з війною сполучення між обома державами припинилось, я стала відчувати нестатки. Мимоволі довелося приїхати сюди; шість днів тому я висадилась у Портсмуті.

— А далі? — спитав Фелтон.

— Далі? Бекінгем, безперечно, довідався про моє повернення, сказав це лордові Вінтеру, вже й без того упередженому проти мене; сказав і те, що його невістка — безчесна жінка, затаврована злочинниця. Мій чоловік помер і не може підняти свого правдивого, шляхетного голосу на мій захист. Лорд Вінтер повірив усьому тим охо*-чіше, що це йому вигідно. Він наказав арештувати мене, привезти сюди й віддати під вашу охорону. Все інше вам відомо: післязавтра він висилає мене за межі Англії, відправляє на поселення; післязавтра він на все життя полишає мене в середовищі безчесних людей. О, повірте, змову добре підготовлено, тенета міцно сплетено, і честь моя загине! Ви самі добре бачите, Фелтоне: я мушу померти. Фелтоне, дайте мені ніж!

З цими словами міледі, ніби втративши останні сили, знеможена й млосна, впала на руки молодому офіцерові. Сп'янівши від кохання й гніву, Фелтон підхопив її й палко пригорнув до свого серця.

— Ні, ні! — мовив він. — Ти житимеш усіма шанованою й незаплямованою; ти житимеш для того, щоб перемогти своїх ворогів!

Міледі відсторонила його повільним рухом руки, хоч погляд її й вабив до себе. Та Фелтон знову обійняв її, гарячково звівши на полонянку очі, немов перед ним і справді було якесь божество.

— О смерть, смерть! — ледве чутно мовила міледі, млосно примружуючи вії. — О, краще смерть, ніж ганьба. Фелтоне, брате мій, друже мій, заклинаю тебе!

— Ні! — вигукнув Фелтон. — Ні, ти житимеш, і житимеш відомщеною.

— Фелтоне, я приношу нещастя всім, хто мене оточує! Залиш мене! Дай мені померти!

— Тоді ми помремо разом! — вигукнув Фелтон, цілуючи міледі в губи.

Аж тут у двері часто й гучно загрюкали. Міледі вже по-справжньому відштовхнула Фелтона.

— Чуєш? — сказала вона. — Нас підслухали, сюди йдуть! Усе скінчено, ми загинули! — Ні, — відповів Фелтон, — це вартовий попереджає, що підходить дозір.

— Тоді мерщій до дверей і відімкніть їх самі!

Фелтон підкорився; ця жінка оволоділа вже всіма його помислами, всією його душею.

Відчинивши двері, він побачив сержанта, який командував сторожовим патрулем.

— Що сталося? — спитав молодий лейтенант.

— Ви наказали мені відчинити двері, коли я почую, що ви кличете на допомогу. Проте ви забули залишити ключ, — відповів солдат. — Я почув крик, але не розібрав слів, штовхнув двері, та вони були замкнені зсередини. Отож я покликав сержанта.

— І от я тут, — доповів сержант.

Фелтон, розгублений до краю, застиг на місці, не знаючи, що сказати.

Міледі зрозуміла, що від неї тепер залежить, як розгорнуться далі події. Вона підбігла до столу, схопила ніж і вигукнула:

— А з якого права ви не дозволяєте мені померти?

— Боже мій! — жахнувся Фелтон, побачивши у неї в руці ніж. Аж тут у коридорі пролунав глузливий сміх. Почувши гомін, барон, як був у халаті, але зі шпагою під пахвою, непомітно підійшов і став на порозі.