Чтение онлайн

Д'Артаньян скромно зупинився; але, ступивши на поріг, Бекінгем обернувся до юнака й, помітивши його нерішучість, сказав:

— Заходьте, і якщо ви матимете щастя побачити її величність, розкажіть про все, що бачили.

Підбадьорений цим запрошенням, Д'Артаньян пішов за герцогом, і двері за ними зачинилися.

Вони опинилися в маленькій, яскраво освітленій безліччю свічок капличці, стіни якої були оббиті персидським шовком і золотою парчею. На невеличкому олтарі, під блакитним оксамитовим балдахіном, увінчаним червоними та білими перами, стояв портрет Анни Австрійської на повен зріст, такий схожий на оригінал, що Д'Артаньян не міг приховати свого захоплення: здавалося, королева от-от заговорить до них.

На олтарі під портретом стояла скринька з діамантовими підвісками.

Герцог підійшов до олтаря і став на коліна, наче священик перед розп'яттям; потім узяв скриньку й відчинив її.

— Візьміть, — сказав він, виймаючи великий бант з блакитного муару, що весь сяяв діамантами. — Візьміть, ось вони, ці безцінні підвіски, з якими я дав собі слово зійти в могилу. Королева дала їх мені, королева й забирає їх у мене: її воля для мене — як воля Божа, завжди і в усьому.

І, одну по одній, герцог заходився цілувати підвіски, які мусив тепер віддати. Та враз він розпачливо зойкнув.

— Що сталося? — збентежено спитав Д'Артаньян. — Що з вами, мілорде?

— Все загинуло! — вигукнув Бекінгем, збліднувши як смерть. — Немає двох підвісок, їх залишилося тільки десять.

— Мілорд загубив підвіски чи вважає, що їх у нього викрали?

— Їх викрали, — відповів герцог. — І ця крадіжка — справа кардиналових рук. Погляньте-но: стрічки, на яких вони трималися, обрізано ножицями.

— Чи не здогадується мілорд, хто саме їх викрав?.. Можливо, підвіски ще в цієї особи…

— Стривайте, стривайте! — вигукнув герцог. — Я надівав їх лише один раз, тиждень тому, на королівський бал, у Віндзорі. Графиня Вінтер, з якою я посварився, на тому балі явно хотіла помиритися зі мною. Це примирення було помстою ревнивої жінки. Відтоді я жодного разу не бачив її. Безперечно, вона — шпигун кардинала.

— Невже його шпигуни нишпорять по всьому світу? — вигукнув Д'Артаньян.

— Авжеж! — мовив Бекінгем крізь зціплені від люті зуби. — Так, це жахливий ворог… На коли призначено у вас свято?

— На наступний понеділок.

— На наступний понеділок! Ще п'ять днів, часу більше, ніж досить. Патріку! — гукнув герцог, прочинивши двері каплички. — Патріку!

Довірений камердинер став на порозі.

— Мого ювеліра й мого секретаря!

Камердинер вийшов — мовчки й так швидко, наче хотів підкреслити свою звичку до сліпої й беззаперечної покори.

Хоч першим викликали ювеліра, проте секретар увійшов раніше. Це було цілком зрозуміло: він мешкав у палаці. Секретар застав Бекінгема в спальні за столом, коли той власноручно писав якісь накази.

— Пане Джексоне, — мовив герцог до секретаря, — вам слід зараз же піти до лорда-канцлера й сказати йому: виконання цих наказів я покладаю на нього особисто. Я хочу, щоб їх обнародували негайно.

— Але, ваша світлосте, що я відповім, коли лорд-канцлер спитає, чим зумовлені такі надзвичайні заходи?

— Ви відповісте, що це було моє бажання і що я нікому не мушу пояснювати свої вчинки.

— Чи повинен лорд-канцлер, — спитав секретар, ледь помітно всміхнувшись, — передати цю відповідь його величності, якби королю заманулось дізнатися, чому жоден корабель не може віднині вийти з портів Великобританії?

— Так, добродію, — відповів Бекінгем. — Хай лорд-канцлер скаже королю, що я вирішив оголосити війну і що цей захід — моя перша ворожа акція проти Франції.

Секретар вклонився і вийшов.

— Ну, щодо цього ми можемо бути спокійні, — сказав Бекінгем, обернувшись до Д'Артаньяна. — Коли підвіски ще не переправлені до Франції, вони потраплять туди тільки після вашого повернення.

— Чому?

— Я наклав заборону на вихід у море будь-якого судна, що перебуває в портах його величності, і без спеціального дозволу жодне з них не має права знятися з якоря.

Д'Артаньян приголомшено дивився на герцога, який необмежену владу, даровану йому королем, примушував служити своєму коханню, Бекінгем з виразу обличчя юнака вгадав його думки і всміхнувся.

— Авжеж, — сказав він, — моя справжня королева — Анна Австрійська; одне її слово — і я ладен зрадити свого короля, свою країну, зрадити Бога. Вона просила мене не підтримувати протестантів Ла-Рошелі, як це я їм обіцяв, і я підкорився. Я не дотримав свого слова, але хіба це не все одно? Адже я вволив її волю; тож чи не був я цілком винагороджений за свою покірливість? Адже саме завдяки цій покірливості я маю її портрет!

Д'Артаньяна вразило, на якій тоненькій ниточці часом висить доля цілого народу й життя багатьох тисяч людей.

Він стояв, поринувши в свої думки, коли ввійшов ювелір. Це був ірландець, блискучий майстер своєї справи, який не приховував, що має по сто тисяч фунтів [109] у рік на замовленнях герцога Бекінгема.

— Пане О'Рейлі, — сказав герцог, зайшовши з ним до каплички, — гляньте на ці діамантові підвіски й скажіть, скільки коштує кожна з них.

Ювелір єдиним поглядом оцінив вишуканість оправи, визначив вартість діамантів і, не вагаючись, відповів:

— Півтори тисячі пістолів кожна, мілорде.

— Скільки днів треба, щоб виготовити дві такі підвіски? Ви бачите — тут бракує саме двох.

— Тиждень, мілорде.

— Я заплачу по три тисячі за кожну, але вони потрібні мені післязавтра.

— Мілорд матиме їх.

— Ви безцінна людина, пане О'Рейлі, але це ще не все: підвіски я не можу довірити нікому, — Їх треба виготовити тут, у палаці.