Чтение онлайн

– Не верещи так, – пригамовував українця Ґрем, хоча видно було, що американець також радіє, – ще невідомо, що нас чекає далі.

– Але це означає, що Іверс був тут!

Сатомі, ставши на коліно, фотографувала скелю. Знімки не виходили, бо доводилося знімати проти сонця, що світило з північного заходу.

– Знаєте, що дивно? – сказав Семен, проводжаючи поглядом «Falcon 570», який на повній швидкості, здіймаючи високу хвилю, мчав геть. Атаучі, втиснувши голову, схилився над кермом. Індіанець не озирався і витискав із мотора все, наче за ним гналися демони.

– Ну? – покосився на росіянина Ян Фідлер.

– Він не спитав, як ми повертатимемось. – Хлопець за звичкою торкнувся пальцями брови. – Якби він думав, що ми вернемось із джунглів, то поцікавився б, як попливемо назад по Ріо-де-лас-П’єдрас, або принаймні сказав, що не збирається вдруге підніматись за течією і забирати нас…

– І ми тоді відповіли б, що у нас є надувні матраци, – в тихій задумі вимовив Левко. «Бісів Сьома… зіпсував кайф від такого моменту…»

– Надувні плоти, – поправив Сьома, досі дивлячись туди, де зник човен. – Та не суть. Він не спитав.

– Ай, – махнув рукою українець, – чувак, ти надто заморочуєшся.

Друзі мовчали, оточені горою спорядження і рюкзаками, що на вигляд важили кілька тонн кожен, слухаючи, як віддаляється дирчання моторки.

Семен знизав плечима і підняв голову, задивившись на захмарене небо, що от-от мало розродитися дощем. Мабуть, він справді надміру фокусується на дрібницях. Чого боятися? З будь-якою природною напастю можна справитися. Природа жорстока, але ніколи не підла. Найбільша небезпека надходить від людей. І в цьому сенсі глухі ліси заспокоювали: людей, на щастя, у Мадре-де-Діос не було.

– Треба ставити намети, а то намокнемо, – опустив погляд росіянин.

Напинали намети вже під дощем. Злива зірвалася так раптово, неначе нагорі репнула клейонка, що втримувала тонни води серед хмар.

Ян і Ґрем розклали своє «шатро» найшвидше. У них був намет «2 SECONDS AIR II» відомого бренду «Quechua», який вони придбали за сотню євро в мережевому магазині «Decathlon». За паспортом цей намет має розкладатися протягом двох секунд, після чого його достатньо лише закріпити. Хлопці витратили дві хвилини і були щасливі, коли забралися досередини.

Сатомі розгортала надлегкий одномісний намет «Unna» відомої шведської компанії «Hilleberg», який вона придбала на сайті www.hilleberg.se за тиждень до вильоту. Важив він лише два кілограми сто грамів, зате був дуже «практичного» в джунглях рожевого кольору. Навіть крізь зливу москіти бачили його за кілометр.

Сьома і Левко ставили придбаний українцем у Києві безіменний намет із поліестру. Мороки вистачало.

Побачивши фірмовий знак «Hilleberg» на тенті японки і прикинувши, скільки таке чудо може коштувати, Левко поцікавився:

– Це «Хіллеберг»?

– Так.

– Скільки?

– П’ятсот дев’яносто дев’ять євро, – не думаючи, відповіла дівчина.

– Ти знущаєшся?! – Левко ледь не всівся гепою на мокрий пісок. – Ми за переліт не набагато більше заплатили!

– А ваша скільки? – Сатомі зиркнула на безформну лискучу ганчірку, якій Семен намагався надати конічної форми.

Левко заплатив за намет двісті сорок дві гривні.

– Тридцять баксів…

Тепер уже японка ледве встояла на ногах.

– І що це за бренд?

– Бренд? – вигнув брови українець. Гигикнув: – Бренд називається «китайський».

– Як-як? – Левко промовив слово «китайський» українською, і Сатомі не зрозуміла. – Ки-тся-ки?

– Так, правильно – «китсяки», найпопулярніший бренд в Україні.

Спохватившись, Лео покинув Семена і став допомагати дівчині, крадькома зиркаючи, як звабливо проступають груди під мокрою футболкою. Спочатку «Unna» впала (хлопець і дівчина розреготались: вони й так промокли до тріски, їм було все одно), але за другим разом рожеве шведське чудо гордо напнулось посеред табору. Сатомі подарувала хлопцю чарівну посмішку і полізла всередину…

Перший день у джунглях (30 липня 2012 року) видався жахливим. Мандрівники рушили пізно, оскільки проспали, а потім довго пакували речі.

У другій половині дня двічі налітала така злива, що потоки води в буквальному сенсі припинали до землі. Дощовики порвалися протягом десяти хвилин, взуття промокло і стало муляти, мокрий одяг липнув до тіла і тягнув до землі. За шість годин вдалося пройти трохи більше від трьох кілометрів.

Ввечері хлопці й дівчина почувались настільки втомленими, що навіть не готували їсти. Повечеряли беконом і крекерами, сяк-так напнули намети і повалилися спати. Москіти не дошкуляли, тому Левко, підстеливши каремат і закутавшись у спальник, ліг під відкритим небом. Провівши вчорашню ніч «під одним дахом» із Семеном, він геть не виспався. Лігши, українець увімкнув «Garmin GPSmap» і заніс у пам’ять координати першої стоянки. То було останнє, що він запам’ятав перед тим, як відключитись.

Пітьма була цупкою й вогкою. Просякнуті чорнотою нетрища стялись, ущільнились під навалою темряви, але не затихали ні на мить. Десь хруснула гілляка, в іншому місці щось зашурхотіло килимом з підгнилого опалого листя, востаннє пискнув гризун у пазурах нічного птаха. Зрідка тишу порушували різкіші звуки: рипіння дерева під вагою великого хижака або відчайдушний, але недовгий передсмертний лемент тапіра чи коати. [90] Ближче… Далі… Іноді над головою. Пітьма робила реальність пласкою, розчиняла об’єм. І тільки нічні звуки, хоч і моторошні, повертали відчуття простору. Хащі не мовчали. Вони дихали: боязкими, ледве чутними схлипами, немов беззахисна жінка, ув’язнена в темній кімнаті з маніяком.

Левку знадобилося трохи часу, щоб збагнути, що він прокинувся і лежить із відкритими очима. Хлопець раз чи два лінькувато кліпнув і переконався: великої різниці нема. Так чи так – сама чорнота. А тоді замислився. Зазвичай він спить добре. Прокидається рідко, та й то через настирний поклик сечового міхура або ущипливий свербіж у залежалих кінцівках. Зараз у туалет не хотілося; ані в руках, ані в ногах не відчувалося свинцевої важкості застояної крові. Його розбудило щось інше. Що?… Левко прислухався…