Чтение онлайн

Наші родичі докоряли тітоньці Леттер за неувагу до мене, але це було не так, вони помилялися. Я одержала гарну освіту, у мене були книжки, був затишок, а ще — вдосталь свободи, якою я користалася, як хотіла.

Пора моєї юності, особливо години, коли випадало щастя побути на самоті, здається мені тепер неймовірно привабливою, а Палм Коттедж був ніби створений для мене, для моєї радості, для мого настрою, не кажучи вже про книжки й чисто дорослі розмови. Це був невеличкий білий будиночок, що примостивсь на маленькому плато на півдорозі вниз від порослих ялівцем схилів Слептона до узбережжя у північній частині Яонгуотера, де були крихітний пляжик і перевіз.

Піднявшись угору, ви одразу ж потрапляли з романтичного світу казки у ялівцеві нетрі — справдешнє царство Лорни Дун [3] ; коли ж вам хотілося з кимось поговорити, ви завжди могли спуститися вниз, на цивілізоване й по-своєму вишукане узбережжя з білими віллами та яскраво розмальованими причалами, де можна було побачити численні яхти, що стоять на рейді.

Але сам коттедж, розташований на трикутному клаптику землі навпроти скелі, оточений гаєм і напівтропічним садом, потопаючи у квітах, стояв осторонь і від фешенебельного курорту, що виднівсь унизу, і від романтичних ялівцевих нетрів угорі; він чимось нагадував палаццо, перенесене сюди за тисячі миль з Італії чи Південної Франції. Я завжди згадую (вірніш, уявляю собі подумки), як він сяє всіма своїми стінами й вікнами гарної години під легким вітерцем або в серпанку сліпого дощу, який так визеленював траву і був такий сонцеквітний, що скидавсь на промені, які линули з неба й щезали, не долітаючи до землі.

Вам можуть сказати, що у Палм Коттеджі панувала атмосфера розніженості, що всіх там долала млість і дрімота. Аж ніяк! Моторнішу за тітоньку Леттер годі було й уявити! Ніхто з нас у Палм Коттеджі не мав і гадки про якусь там млявість; я певна, що саме такий побут привчив мене всотувати (наче квітка) всі радощі життя і мати від цього величезну насолоду. Я не поділяю думки, нібито кожен з нас однаково почувається щасливим незалежно від того, що з ним діється. І переконана: доля наділила мене особливим даром мати насолоду й радість від усього, що міг дати Палм Коттедж.

4

Мені саме виповнилося сімнадцять, коли я вперше зустріла Честера Німмо. Він служив за клерка в конторі Бінга, що торгував нерухомим майном, і я не раз бачила його, коли він заходив до тітоньки улагоджувати її фінансові справи й принагідно погомоніти про місцеві проблеми, передусім церковні. Німмо не належав до нашої церкви (він був нонконформіст [4] , але вже тоді засідав у кількох комітетах і приносив тітоньці найсвіжішу інформацію про співвідношення сил,— наприклад, у Тарбітонському муніципалітеті, куди тітонька Леттер завше намагалася пропхнути когось із своїх, тож Німмо давав їй поради, на чию підтримку можна розраховувати, а хто, навпаки, намагатиметься привернути тітоньку Леттер на свій бік.

Незабаром я дійшла висновку, що їхні балачки вкрай нудні і, крім роздратування, нічого в мені не викликають (я завше мала про запас щось цікавіше, хоча б читання). І не раз ловила себе на тому, що самовпевнений вираз округлого тітоньчиного личка, чи її спітніле чоло (воно в неї завжди якось химерно блищало, і дитиною я була переконана, що це в тітоньки Леттер від надто напруженого мислення), чи, наприклад, чергова дивовижна краватка Німмо доводили мене мало не до сказу. На той час найбільшим тітоньчиним улюбленцем був Німмо. У неї завжди були свої улюбленці з-поміж місцевих молодиків, особливо серед бідних. Одного з них, вельми обдарованого музично, вона направила вчитися до Лондона. Боюсь, опісля він тільки й умів на всі заставки клясти тітоньку Леттер за те, що, мовляв, вона, нічого не тямлячи в музиці, віддала його до нездалого вчителя й тим занапастила його майбутнє. Всі її протеже рано чи пізно з нею сварилися, і тітонька Леттер казала, що від жодного з них вона не чекає подяки.

На ті часи Німмо ще ходив у неї в мазунчиках і був їй безмежно вдячний — він справді багато що завдячував тітоньці. Він походив з низів, був самоуком і здобув освіту виключно з книжок. Тітонька влаштувала Німмо на його першу посаду — до Бінга. Вона ж подарувала йому його перший пристойний костюм.

Німмо дотримувався радикальних поглядів і навіть скидався на екстреміста, але тітонька Леттер, хоч і шпетила радикалів безоглядно (всі Леттери зроду-віку були ліберали), не раз підтримувала їх, коли була незадоволена лібералами.

Німмо був тоді доволі привабливий молодик, на вигляд років двадцяти шести-семи (хоч насправді, як довідалась я потім, йому було уже майже тридцять чотири!), з рожево-білим кольором обличчя й густими каштановими кучерями. У нього були карі, джерельно чисті очі й дуже приємний рот і підборіддя. Невисокий на зріст, він мав гарну статуру і красиві руки. У яхт-клубі його трохи брали на кпини, дражнили «гарненьким хлопчиком» і «дівочим ідеалом», і то був привід вважати його зовнішність вульгарною. За тих часів рум'янець був ознакою несмаку,— крім рум'янцю, набутого на державній службі, як-от у адміралів.

Мені часто доводилося розмовляти з Німмо наодинці, і то була звичайна світська балачка; я розпитувала його, чи багато він тепер виступає з проповідями (Німмо вважався громадським проповідником), чи любить він поратись у садку, яку цікаву книжку прочитав останнім часом тощо. Здебільшого я намагалась уникати розмов із ним, бо мене трохи лякала його надмірно збуджена реакція на мої слова; а завваживши на собі його пильні, аж млосні погляди, я насилу стримувалась, щоб не розсміятись. Одне слово, на всі його зальоти я відповідала, як будь-яка дівчина, досить наївна у таких речах і байдужа до них,— маю на увазі саме конкретні взаємини з цілком конкретним молодиком. Мабуть, тому, що навіть думка про Німмо здавалася мені безглуздою, і я до цього звикла, чи тому, що він у моїй присутності дуже ніяковів, або, може, тому, що біля нього неодмінно виникала задушлива атмосфера політиканства, він не будив у мені навіть платонічних почуттів, тож я тримала його на відстані.

І от якось увечері після чаю він раптом освідчився мені в коридорі; це мене так приголомшило, що, вдавши, ніби недочула, я кинула йому: «Перепрошую, містере Німмо!»— й щодуху помчала сходами нагору до своєї кімнати. Я навіть не встигла здивуватись, бо збагнула все до кінця пізніше, аж коли він уже поїхав од нас.

А почувши його освідчення вдруге, я вже розсердилася і відповіла:

— Слухайте, не робіть із себе посміховисько, містере Німмо. Ви самі чудово знаєте, що нічого такого у вас насправді й на думці нема.

Я злякалась,— сама не знаю чого,— може, того, що на мене заявили якісь права,— і, наче мала дитина, я хотіла відборонитися словом. Але позбутись Німмо було не так просто, на мій превеликий подив і жах (я ж бо знала, який він несміливий), він хилив на своє, і одного разу вибухнув жагучою і патетичною промовою. Авжеж, сказав Німмо, йому добре відомо, що він мені не пара, але його виправдовує любов: для нього священна «навіть земля, по якій я ступала»; він заявив, що я «володарка його душі» і таке інше. Важко було уявити, щоб у наші дні молоді люди висловлювалися так, як пишуть у дешевих романах, з яких завше так глузувала тітонька Леттер, і Честерові слова збудили в мені лише нелюбов до нього.