Усмішка

На головному майдані черга постала ще о п’ятій годині, коли за вибіленими інеєм полями співали далекі півні та ніде не було вогнів. Тоді довкола, серед розбитих будівель, пасмами висів туман, але тепер, о сьомій ранку, розвиднілось, і він почав танути. Уздовж дороги по двоє, по троє підшиковувалися до черги ще люди, яких привабило до міста свято та базарний день.

Хлопчисько стояв одразу за двома чоловіками, які гучно розмовляли між собою, але у чистім холоднім повітрі звук голосів здавався удвічі гучнішим. Хлопчисько притупцьовував на місці і дмухав на свої червоні, у саднах, руки, позираючи то на брудну, з грубої мішковини, одежу сусідів, то на довгий ряд чоловіків та жінок попереду.

–  Чуєш, хлопче, а ти що тут робиш так рано?
– мовив чоловік за його спиною.

–  Це моє місце, я тут чергу зайняв, - відповів хлопчик.

–  Біг би ти, хлопче, звідси та поступився своїм місцем тому, хто знається на цій справі!

–  Облиш хлопця, - втрутився, різко обернувшись, один із чоловіків, які стояли попереду.

–  Я ж жартую, - задній поклав руку на голову хлопчиська. Хлопчик похмуро скинув її.
– Просто зважив: дивно це - дитина, так рано, а він не спить.

–  Цей хлопець знається на мистецтві, зрозуміло?
– сказав захисник, його прізвище було Грігсбі.- А як тебе звуть, хлопче?

–  Том.

–  Наш Том, вже він плюне як слід, вцілить, правда, Томе?

–  Авжеж!

Сміх покотився людською шеренгою.

Попереду хтось продавав гарячу каву у тріснутих чашках. Глянувши туди, Том побачив маленьке жарке вогнище та юшку, що булькотіла в іржавій каструлі. Це була не справжня кава. її заварили з якихось ягід, зібраних на ланах за містом, та продавали по пенні за чашку зігріти шлунок, але мало хто купував - мало кому дозволяла кишеня.

Том кинув погляд туди, де черга зникала за зруйнованою вибухом кам’яною стіною.

–  Кажуть, вона усміхається, - сказав хлопчик.

–  Еге ж, усміхається, - відповів Грігсбі.

–  Кажуть, вона зроблена з фарби та полотна.

–  Правильно. Саме тому і здається мені, що вона не справжня. Та, справжня, я чув, була на дошці намальована, у давню давнину.

–  Кажуть, їй чотириста років.

–  Якщо не більше. Коли вже так казати, нікому не відомо, який зараз рік.

–  Дві тисячі шістдесят перший!

–  Правильно, так кажуть, хлопче, кажуть. Брешуть. А може, трьохтисячний. Чи п’ятитисячний. Звідки нам знати! Стільки часу самісінька веремія була… І лишилися нам лише уламки…

Вони човгали ногами, поволі просуваючись уперед по холоднім камінні бруківки.

–  Скоро ми її побачимо?
– сумовито протяг Том.
– Іще кілька хвилин, не більше. Вони обгородили її, повісили на чотирьох латунних стовпцях оксамитову мотузку, все як слід, щоб люди не-підходили надто близько. І затям, Томе: жодного каміння, вони заборонили жбурляти в неї камінням.

–  Добре, сер.

Сонце піднімалось усе вище небосхилом, несучи тепло, і чоловіки скинули з себе вимазані рядна та брудні капелюхи.

–  А навіщо ми усі тут зібралися?
– спитав, поміркувавши, Том.
– Чому ми повинні плювати?

Грігсбі й не глянув На нього, він дивився на сонце, розмірковуючи, котра година.

–  Е, Томе, причин безліч.
– Він розгублено простягнув руку до кишені, якої вже давно не було, за неіснуючою цигаркою. Том бачив цей рух мільйон разів.
– Тут уся справа в ненависті, ненависті до усього, що пов’язане з минулим. Дай-но відповідь мені, як ми дійшли до такого стану? Міста - купи руїн, дороги від бомбардувань - наче пилка, вгору-вниз, поля ночами світяться, радіоактивні… Ось і скажи, Томе, що це, коли не остання підлота?

–  Так, сер, звичайно.

–  У тому-то й річ… Людина ненавидить те, що її занапастило, що їй життя поламало. Вже так вона влаштована. Нерозумно, можливо, але така людська природа.

–  А чи є хоч хто-небудь чи що-небудь, чого ми б не ненавиділи?
– мовив Том.

–  Ось-ось! А усе ця зграя ідіотів, яка орудувала світом у минулому! От і стоїмо тут із самісінького ранку, кишки судомить, стукотимо від холоду зубами - нові троглодити, ні покурити, ні випити, жоднісінької тобі втіхи, крім цих наших свят, Томе. Наших свят…

Том подумки перебрав свята, в яких брав участь останніми роками. Згадав, як шматували та палили книжки на майдані й усі реготали, наче п’яні. А свято науки місяць тому, коли притягли до міста останнього автомобіля, потім кинули жереб, і щасливці могли по одному разу довбонути машину кувалдою!

–  Чи пам’ятаю я, Томе? Чи пам’ятаю? Та ж я розбив переднє скло - скло, чуєш? Господи, звук який був, розкіш! Тррахх!

Том і справді наче почув, як скло розсипається, виблискуючи осколками.

–  А Біллу Гендерсону випало двигун роздовбати. Хех, і завзято ж він це спрацював, просто майстерно. Бамм! Та найкраще, - продовжував згадувати Грігсбі, - було того разу, коли громили завод, який ще намагався виробляти літаки. Ну й потішили ж ми душу! А потім знайшли друкарню та склад боєприпасів - і висадили їх у повітря разом! Уявляєш собі, Томе?

Том поміркував.

–  Еге ж.

Полудень. Пахощі зруйнованого міста отруювали спекотливе повітря, щось порпалося серед уламків будівель.

–  Сер, це більше ніколи не повернеться?

–  Що - цивілізація? А кому вона потрібна? Будь-кому, не мені!

–  А от я готовий її терпіти, - мовив один з черги.
– Не все, звичайно, але були й у ній свої добрі риси…

–  Нащо марнословити!
– гукнув Грігсбі.
– Будь-що безсенсово.

–  Е, - наполягав один із черги, - не поспішайте. Ось побачите: ще з’явиться тямовита людина, яка її підлатає. Запам’ятайте мої слова. Людина з душею.

–  Не буде цього, - сказав Грігсбі.