Чтение онлайн

Через півроку Жору Сироєжкіна розстріляли, про це, сміючись і радіючи, повідомили в РСХА: «Ас російської розвідки, як з'ясувалося, був нашим агентом, жаль, що ми про це дізналися тільки тепер, дорого ми заплатили б, якби він став нашим агентом».

У ті місяці всі протоколи процесів, опубліковані в російських газетах, щодня перекладали в службі Гейдріха; передруковували на особливій машинці з великими літерами — ясна річ, для Гітлера. Той не носив окулярів, це було б не на користь образу, який створили пропагандисти: у великого фюрера німецької нації повинен бути орлиний зір, богатирські плечі й вічно молоде, без жодної зморшки обличчя.

Гейдріх тріумфував:

— Сталін повернувся до нас! Замість ідеології інтернаціонального більшовизму він запропонував державну концепцію, а це вже предмет для ділового обговорення, можна торгуватися… Каменева, Пятакова, Раковського, Радека, Крестинського — адептів Комуністичного Інтернаціоналу розстріляли; на зміну їм приходять антиособистості, механічні виконавці сталінської волі; саме тепер можна розправитися з паршивими демократіями Парижа й Лондона; Росію позбавили командного складу, паралізували.

Коли ж розстріляли колишнього голову Комінтерну Бухарина і колишнього прем'єра Рикова, він, Ісаєв, практично підійшов до відповіді на запитання, які мучили його: спочатку він примушував себе думати, що Політбюро і Сталін не знають усієї правди; оскільки всіх ветеранів до початку тридцятих років розігнали, цілком могло статися, що в органи проникла ворожа агентура. Німецька? Ні, інакше про це, як про велику перемогу, Гейдріх доповів би фюрерові й напевне поділився б з Шелленбергом; добре, але ж і англійці не відчувають палкої любові до більшовиків, та й французи, а служби в них міцні… Але чому тоді Троцького, Радека, Бухаріна звинуватили саме в німецькому шпигунстві? Це ж не могло не викликати дома вибуху ненависті проти гітлерівців? Чому, все-таки, Гейдріх так радів?

…Ісаєв почав згадувати, примушуючи свою пам'ять працювати фотографічно, вибірково, коли й де він бачив Сталіна.

У дев'ятнадцятому? Начебто так. У президії Сталін сідав біля Каменева або позаду Троцького; не випускаючи маленької люльки з рота, усмішливо й довірливо перемовлявся з ними, коли-не-коли поглядаючи в зал; працівники Секретаріату дуже часто підходили до нього, рідше до Зінов'єва, як-не-як — один з вождів; Сталін вдумливо, повільно читав документи, правив їх і лише потім передавав першому ряду — Леніну, Троцькому, Каменеву, Бухаріну, Зінов'єву. Він часом посміхався, усмішка була потайною, але лагідною; тільки один раз, коли Ленін почеркав папір, який передав йому Сталін, і трохи роздратовано, навіть не оглядаючись, простяг її народному комісару у справах національностей, Ісаєв згадав, як очі Сталіна зробилися щілинками, а обличчя закам'яніло, стало, як маска; але це було лише одну мить, потім він поманив когось з товаришів, які працювали в апараті Секретаріату, і, напівобійнявши його, зашепотів щось на вухо, показуючи очима на ленінські перекреслювання…

Геббельс — після розстрілу ветеранів НСДАП Ернста Рема і Грегора Штрассера — повідомив у газетах, що особисто фюрер нічого не знав про те, що сталося, йде розслідування, про результати повідомлять додатково, і було це за півроку до того, як убили Кірова.

Гейдріх відзначав, що в радянській пресі абсолютна плутанина: спершу звинуватили монархо-есерівську еміграцію, потім напали натроцькіста Ніколаєва, а вже згодом заарештували Каменева і Зінов'єва — ефект як од вибуху бомби.

Ісаєв тоді примусив себе відкинути запитання, які терзали його, страшні аналогії, що були цілком закономірні, паралелі, що напрошувалися самі собою. У тридцять восьмому, коли обвинувачені, крім Бухаріна, зізналися в тому, що служили німцям через Троцького — «головного агента Гітлера», якого нацистська преса називала «ворогом рейху номер один», Ісаєв раптом подумав: «А що, коли цей жах потрібен нам для того, щоб укласти блок з демократіями Заходу проти Гітлера?»

Це було заспокоєння, у яке він примушував себе вірити, відчуваючи в глибині душі зовсім інше, заборонене: а коли ті відмовляться від блоку з нами, Сталін легко поверне до Гітлера: «З тими, хто був мозком і душею більшовицької теорії і практики, покінчено, ми стали державою, ми готові до діалогу, а ви?»

Політика альтернативна; вчорашній ворог часто стає другом; Олександр Перший після битви з «мерзотником Наполеоном» сів з ним у Тільзіті за дружній стіл переговорів — консул Бонапарт став імператором; з ним можна було співробітничати, тільки набратися терпіння й такту…

…Ісаєв знову побачив обличчя батька, його сиву чуприну, коротко підстрижені вуса, опуклий, без зморщок лоб і — він зберігав у собі цю пам'ять дуже бережно — почув голос його. Батько, як завжди нічого не нав'язуючи, вивчав з ним дома, в Берні, те, що в гімназії пробігали, приділяючи темі всього один урок…

Чомусь найдужче вкарбувалася в пам'ять історія Катіліни.

У гімназії учитель розповідав, що «мерзенний розпутник і злочинець Катіліна, зрадивши батьківщину, перейшов у стан ворогів і за це поплатився життям». Учитель задав учням вправу додому: вивчити три пасажі з промов Ціцерона, звернених проти зрадника. Ісаєв, тоді ще «Сєвочка», зубрив чеканний текст обвинувальної промови із захопленням, у ламкому голосі його звучали гнів і презирство до ворога демократії, який посмів підняти руку на чудові суспільні інститути стародавньої Республіки…

Що ж я тоді читав, подумав Ісаєв. Цікаво, чи зможу згадати? Мусиш, сказав він собі.

Він зупинився посеред камери, розслабився і наказав собі побачити кухоньку, де батько, який умів легко обживатися, поставив старенький стіл, накрив його накрохмаленою скатеркою, повісив на стінах репродукції Рєпіна, Ярошенка, Серова, Сурикова, барона Клодта; керосинку, раковину й відро для сміття відгородив фанерою, задекорувавши її першотравневими плакатами французьких та німецьких соціалістів, вийшла затишна вітальня-їдальня. В кімнаті, що була їхньою спальнею і водночас кабінетом батька, висіли літографії Маркса, Енгельса, Бебеля; стелажі були заповнені книжками, журналами, газетами, і цей удаваний розгардіяш лише надавав їхньому житлу якогось особливого артистичного шарму.

Диванчик, на якому спав Всеволод, був засланий шотландським чорно-червоним пледом; своє вузеньке ліжко батько покривав старою буркою: його улюбленою книжкою — знав майже напам'ять — був «Хаджі Мурат». Як же давно все це було! Та й чи було взагалі? — болісно запитав себе Ісаєв, знову огледівши брудно-фіолетові, покійницькі стіни камери.

Це було, відповів він собі, і це в мені, а коли мене вб'ють, це залишиться в світі, бо старий Шамес правду говорив — енергія розуму не зникає, треба вміти на неї настроїтись, напевне вчені винайдуть апарат, який запише мої думки і закладе їх у архів людської пам'яті…