Відчай
Шрифт:
А ти, спитав він себе, ти, який був весь Жовтень у Смольному, ти щиро вірив у те, що писали про нас наприкінці тридцятих? Ні, ти не вірив, відповів він собі зі страхом, але ти вважав, що дома відбуваються процеси, подібні до тих, що потрясали республіканський Конвент Франції, — Марат, Дантон, Робесп'єр… А ким ти вважав Сталіна? Робесп'єром чи Наполеоном? Відповідай, наказав він собі, ти мусиш відповісти, бо лікувати, не поставивши діагнозу, злочинне… Чому Антонов-Овсієнко тоді, в Іспанії, під час останньої зустрічі, дивився на тебе з такою безнадійною, невимовною тугою? Чому він не відповів на жодне твоє запитання, а лише сказав два слова: «наказано вижити?» Чому він заборонив тобі повертатися додому? Чому він повторював, як заклинання: «Головне — перемогти тут фашистів»?..
А чому ти відмовився повернутися до Москви, коли тебе нарешті викликали, — напередодні війни?! Чи тільки тому, що ти вважав за неможливе кинути роботу проти нацизму?
Ти боявся, признався він собі, ти просто боявся, бо всі ті, кого, починаючи з тридцять сьомого, викликали до Москви, зникли назавжди, безслідно, як у воду канули…
Ти сховався за рятівне антоновське «наказано вижити», і ти вирішив чекати… Син свого батька — чекання ніколи не приводить до перемоги… Точніше — «саме чекання»… Не треба так категорично відкидати велике поняття чекати… Чекають усі: і Галілей у тюрмі інквізиції, і кат, який готується до страти Перовської, і Станіславський, який виходить на генеральну репетицію, і тиран, який замислив термідор, і революціонер, який точно відчуває ту хвилину, коли потрібно виступити відкрито й безкомпромісно. Ти заспокоював себе вигаданим самозахистом: крах гітлеризму неминуче приведе до зміни морального клімату дома…
Не хитруй сам з собою, звелів він собі. Скажи раз і назавжди: ти вірив, що Каменев, Бухарін, Риков, Радек, Кедров, Уншліхт — шпигуни і вороги?
Ти ніколи не вірив у це, сказав він собі і відчув заспокійливе полегшення. Але чому ж ти й далі служив тим, хто знищив твоїх друзів? За що мені така мука, подумав він. Чому тільки зараз, у своїх, ти мусиш сповідатися перед самим собою?! Це не сповідь, а тортури, це страшніше за будь-які тортури Мюллера, бо він був ворогом, а моїх друзів убивали мої ж друзі…
Він згадав їхню маленьку квартирку в Берні, вечір, батька біля лампи, книжку, яку він тримав на своїй великій долоні — ніжно, як новонародженого; згадав голос його, а з усіх батьківських фраз, що й досі звучали в ньому, — особливо трагічні: «Отче святий, — говорили незадоволені Годуновим патріархові Іову, — чому мовчиш ти, бачачи все це?» Але чим могла закінчитися сутичка патріарха з царем? І патріарх мовчав: «Бачачи сім'я лукавства, що сіялись у винограді Христовому, діяч знеміг і, лише до Господа Бога єдиного звертаючись, ниву ту недобру поливав сльозами…»
А потім батько читав про якусь людину, князя Шестунова на ім'я Воінко. Воінко доніс на свого пана, і за це йому сказали царське жалуване слово й віддячили маєтком. «І це заохочення спричинило страшні вчинки: боярські люди почали замишляти всяке проти свого пана, і, змовившись чоловік по п'ять-шість, один ішов доносити, а інших брав за свідків; а тих людей боярських, що не хотіли душі свої губити, катували і вогнем палили, язики різали і в тюрми саджали, а донощикам цар Борис добре платив, одним давав маєтки, а другим — з казни — гроші. І від таких доносів у царстві була велика смута: доносили один на одного попи, ченці, паламарі, проскурні, навіть жінки доносили на своїх чоловіків, а діти — на батьків, і від такого жаху чоловіки крилися від жінок своїх, і в цих доносах багато крові проливалося невинної, багато від тортур померло, деяких стратили, а деяких по тюрмах розсилали»…
Батько тоді відірвався від книжки, уважно подивився на сина й сказав: «Борис не міг пройнятися величчю царського сану і почерпнути в ньому джерело спокою і милості… Борис і на престолі лишився таким же підозріливим… Він навіть молитву вигадав особливу для підданих, при заздоровних чашах: «Борис, єдиний Земний Християнський цар і його цариця і їхні царські діти на многі літа здорові будуть…»
А знаєш, спитав тоді батько, скільки загинуло в Москві від голоду? Не вгадаєш: півмільйона чоловік! Зате ховали всіх на царські гроші, а хліба купити, який німці в Архангельськ привезли, Борис заборонив: «Негоже іноземцям знати про наші діла, ми найбагатша держава Європи, такої думки й триматимемося!»
…Ісаєв почув гуркіт квапливих кроків і одразу зрозумів, що спускаються двоє — один в буцах, знайомий йому «нікс фарштеєн», а другий ступає тихше, мабуть, у черевиках.
Справді, другий був у лакованих черевиках на босу ногу, в плавках і з лікарським чемоданчиком у руці.
— Ей, — сказав він, усіляко уникаючи російських слів, — блют прессіон, гіб мір ханд…
Ісаєв затрясся від приступу сміху, що йшов зсередини як порятунок від безвихідності. Рота він не розтуляв, губи вкрилися смагою, кровоточили; якби він дозволив собі розсміятися вголос, то кров потекла б по підборіддю, шиї, грудях, а в нього виробилося особливе ставлення до себе — він завжди бачив себе немовби з боку, так само оцінював свої вчинки; не терпів неохайності, був точний до секунди, завжди відчував у собі годинник, помилятися міг на дві хвилини щонайбільше, жив за власним графіком, у якому не було таких слів, як «забув», «не встиг», «не зміг».
— Нехай наручники зніме, — прошамкав Ісаєв. — Як же ви мені тиск зміряєте?
— Нікс фарштеєн, — повторив той, що в буцах, і зняв наручники.
…Ісаєв повірив у магію індійців, переконавшись у їхньому великому, недоступному нам знанні на власному досвіді; він навчився стримувати дихання, прискорювати пульс, навіть зупиняти його: ну, міряй, подумав він, я тобі підіграю, злякаєшся…
За годину його перевели в інше приміщення, де не так гуркотіло і не було чадного машинного смороду, обтерли мокрим рушником і дали чашку води — вона була солодка, без домішки, тому прокинувся він рано, години за три перед тим, як мав прийти юшконосець. Він був певен, що не помиляється в часі, і, не поспішаючи, почав допитувати себе, намагаючись збагнути, чого ж від нього хочуть свої?
…На третій день корабель пришвартувався; голосів, як і раніше, чути не було. Спустився «нікс фарштеєн», зняв наручники, кинув піджак і черевики, діждався, поки Ісаєв одягнеться, натяг йому на голову капюшон і, підхопивши під руку, повів по слизьких, маслянистих сходах нагору.
На палубі, вдихнувши свіжого повітря, Ісаєв упав. Скільки був у безпам'яті — не пригадував, опритомнів у ліжку, шовкова подушка, м'яка, з верблюжої шерсті ковдра. Руки й ноги були вільні, пахло сухим одеколоном, що чимсь нагадував «кельнську воду».
Він помацав рукою навколо себе, наштовхнувся на лампочку, ввімкнув її: стіни кімнати були оббиті старим деревом, вікна зачинені важкими металевими віконницями; в туалеті знайшов англійську зубну пасту, англійське мило.
Ти дурень, Ісаєв, сказав він собі; ти посмів грішити на своїх і розкрився, ти заговорив по-російськи, чого не робив чверть століття, тобі кришка, одна надія й залишилася — на своїх. Мислитель нікчемний, російську смуту згадав! А чим вона різнилася від тих, що були в Англії?