Чтение онлайн

— Значить, ви пам'ятник цей бачили? — майже мимоволі вимовив мічман.

— Бачила… — вона відверто глянула в його потемніле обличчя. — Сергію Микитовичу, що з вами?

— А того вечора, коли я в бібліотеці вас не застав, ви біля пам'ятника цього не проходили?

Вона мовчала, тільки обличчя її зблідло. Він мовчав теж, потім сказав роздільно, не відводячи очей:

— Татусь мій, Тетяно Петрівно, при нагоді бувало прислів'я одне згадував: «З брехнею світ пройдеш, а назад не повернешся».

— З брехнею? — повторила вона. І раптом якийсь болісний вираз з'явився на Таниному обличчі, затремтіли губи, безпомічно і водночас гордовито скосилися очі.

Вона смикнула ручку дверей, не сказавши більше й слова, — зникла в надбудові.

Мічман пройшов на корму, де рівномірно спліскувалися, трохи натягнувшись, два стальних троси в білому кипінні забортної піни.

Знову охоплювали його звичні похідні відчуття: тремтіння і похитування палуби, безупинний свист вітру. Але де той глибокий спокій, та радість заслуженого відпочинку, які звичайно наставали після успішно закінченої роботи?

Несподівано серце його забилося ривками.

— Сергію Микитовичу, — почувся звідкись здалека задушевний тихий Танин голос.

Вирішив не оглядатися, потім озирнувся. Ні, це тільки вчулося йому. Він стояв і стояв, дивлячись на вируючий слід криголамних гвинтів.

Знав — не можна весь час отак стояти. Треба, нарешті, зважитися. Піти до Андросова, доповісти про свої дивовижні підозріння. А ноги наче приросли до палуби. Та ось він зітхнув, рішуче пішов по шкафуту. Похмуро дивились очі Агєєва з жорсткого, ніби відлитого з темної міді обличчя.

— Заходьте, — сказав Андросов, озиваючись на стриманий стук.

Агєєв увійшов, мовчки попрямував до столу, за яким, схилившись над паперами, сидів Андросов. Юхим Овдійович підвів голову, чекав.

Дозвольте доповісти. Поговорити мені треба «в одній особливій справі.

Голос Агєєва звучав приглушено, важко.

— Сідайте, Сергію Микитовичу, — сказав утомлено Андросов. — Викладайте вашу особливу справу.

— Це про Ракитіну Тетяну Петрівну, — мічман запнувся, не по-звичайному, важко опустився на диванчик. Темний рум'янець почав заливати обличчя і шию Агєєва, різко виділяючи смужку білого комірця. Сплелися, стислися широкі пальці обвітрених рук. Андросов чекав мовчки.

— Зайшла у нас з нею якось у плаванні розмова про пам'ятник героям Гангута. Про той, що, пам'ятаєте, в базі стоїть, на шляху в старе місто? Мабуть, бачили ви його?

— Бачив, звичайно, — сказав здивовано Андросов.

— А ось вона сказала мені, що не бачила, — в тій частині міста нібито не була. А от зараз ненароком прохопилася словом, виходить, бачила пам'ятник цей…

Наче збираючись із силами, мічман замовк, витер обличчя хусточкою.

— Значить, вона сказала неправду, — важко вимовив Агєєв. — А народ говорить: «Брехня до правди доведе»… Так і вдарило в серце: навіщо вона збрехала? Дівчина ж серйозна, не пустоб'яка… Чи не тому, що пам'ятник стоїть на шляху до міста, де сталося вбивство в базі?

Чекаючи заперечень, він з надією підвів очі.

— Далі, мічмане, — тільки й сказав Андросов.

— Після всіх цих паскудств, що нам у дорозі вороги роблять, усе думаю про те — чи немає ще пастки якоїсь… Вірю — нічого поганого подумати вона не могла… А тільки коли й наша людина посковзнеться…

Агєєв перевів дух.

— Якось сказав я їй про того — зарізаного в базі. З подивом запитала: «А хіба він ножем був убитий?» І тепер згадую: того вечора не було її на кораблях. А в ніч, перед тим як ми навчально-аварійну тривогу зіграли, — пам'ятаєте: вибух-пакети запалили і весь рейд задимили? — прийшла з берега дуже пізно, наче сама не своя, навіть не запам'ятала, що я їй, зустрівшись на доку тієї ночі, книжку бібліотечну повернув…

Мічман знову змахнув з обличчя піт.

— І коли зайшов у бібліотеку, вже в поході, дивлюсь: книжка ця стоїть перевернута назвою вниз — сяк-так її Тетяна Петрівна сунула на полицю, не до того було… І в Бергені чи не їй якийсь ферт сигналити пробував, на берег її викликав… Неможливо в це повірити, — додав, помовчавши, мічман і страдницьки посміхнувся, — але, думаю, і не доповісти про це не можна.

— Так, Сергію Микитовичу, — сказав Андросов, — Ракитіна в тій кімнаті була…

— Того самого вечора була? — не вірив власним вухам мічман.

— Того самого вечора.

— Значить… вона і вбила?

— Ні, очевидно, вбила не вона. Здається мені, Сергію Микитовичу, — Андросов з глибоким почуттям глянув в обличчя мічманові і почав знову дивитися в папери, — здається мені, що Ракитіна — наша людина, жертва брудної інтриги. Але поки що більше вам сказати нічого не можу. Твердити це з повною точністю зможемо, лише закінчивши похід, зв'язавшись з майором Людовим, який розслідує справу…

Проте побачитися з майором Людовим мічманові довелося ще до закінчення походу.

Після розмови в каюті Андросова головний боцман проводив час у завзятій, невпинній праці, в безустанному спостереженні за справністю буксирів.

Уже давно проплив по борту найпівнічніший край Норвегії — прямокутна, виступаюча в океан скеля мису Нордкап і мис Нордкін, схожий на зігнутий сірий ріг.

Фролов, уже давно знову вислизнувши з лазарету на верхню палубу, побачив те, що багато часу мріяв побачити: далеко попереду, прохромивши низькі димчасті хмари, з'явилася чорна роздвоєна скеля, як напіврозкритий пташиний дзьоб, піднялася над океаном.