Чтение онлайн

— Візьміть… Цю книжку ви віднесете на док, залишите у вашій пересувній бібліотеці. Оце все, що я вас прошу. Зараз вона цілком безпечна.

Звичайно, треба було погодитися не відразу. Так наказав майор, щоб у того не виникло ніяких підозрінь.

— Я ніколи не зроблю цього!

— Зробите, — впевнено говорить той. Він міцно стискає їй лікоть, примушує йти не зупиняючись. На вигляд зовсім звичайний перехожий з вкрадливим, невідступним голосом.

— У вас немає виходу. Або допоможете мені, або кінець, загибель усьому.

— Що в цій книзі? — питає вона. Вона повинна була вдати із себе приголомшену людину, яка не знає, на що наважитись. — Я боюсь, боюсь… Він іде мовчки, він дає їй час подумати.

— Мені страшно. Пожалійте мене! — безпомічно повторює вона.

— Не бійтесь, усе передбачено, — заспокоює він.

— Коли щось трапиться — мене все одно арештують!

— Говоріть тихше… Вас не запідозрить ніхто. Ви залишите книгу на доку і повернетесь на криголам. Ви маєте добру репутацію. Причина вибуху ніколи не буде розкрита. Зрозумійте — книга згорить одразу, дощенту.

Його пальці стисли її лікоть лещатами.

— Негайно візьміть!

Йому вдалося всунути їй книгу під пахву. Вона не могла стримати дрожу. Відчувала — він уважно стежить за нею.

— Повторюю — зараз вона цілком безпечна. Можете навіть перегорнути її… Проте краще не випускати з рук, поки не принесете на місце.

Він ласкаво проводить по книзі рукою.

— Вона спрацює тільки через п'ять годин. І коли будуть вибух та пожежа — ніхто вас не запідозрить. А вранці одержите не тільки перстень і знімок, але й гроші — значно більше, ніж заробляєте за рік.

— Добре, я зроблю все, — чує вона свій надтріснутий, неприродний голос. І він тисне їй лікоть, відступає в темряву, на мить виймає пістолет.

— Але пам'ятайте — не спробуйте мене обдурити. Я весь час стежитиму за вами…

І потім усе, як у кошмарі. Вона сідає в катер, що йде на док… У каютці катера чекає майор Людов… Вона віддає книгу, трохи згодом їй повертають її.

Сходи доку в нічній темряві, серце наче підступило до горла…

— Сергію Микитовичу, пам'ятаєте, як ми зустрілися тоді на доковій башті?.. Я так боялася весь час… І не тільки за себе — за всіх вас, моїх товаришів, бойових друзів. Тому, напевне, й знайшла сили діяти, як наказав майор. Який він сердечний, простий… Ви, виявляється, давно знайомі…

— Майор Людов — справедлива, правильна людина, — відповів Агєєв.

І він замовк, стоячи поряд з нею, люто посмоктуючи незапалену люльку; і вона мовчала теж. Потім глянула з дивним виразом з-під зсунутих пухнастих брів, повернувшись, пішла по шкафуту. «Так, пропустив нагоду… Зараз найзручніше було сказати про все», докоряв собі мічман.

Фролов стояв на вахті, мружився під зустрічним вітром. Коли відривався од бінокля, озирався на ходовий місток — бачив масивну постать капітана першого рангу, його насунутий на брови кашкет і розпушену над регланом бороду, а поряд ледь зігнуті плечі капітана Потапова біля машинного телеграфу і Андросова, що сів на відкидну лавочку біля поручнів.

Фролов заговорив з Агєєвим, коли, піднявшись на місток, мічман почав ретельно оглядати, чи не облупилась де фарба під час походу, чи не треба заново промазати мазутом металеві частини, які можуть поіржавіти.

Сергій Микитович зупинився біля сигнальної щогли — як завжди, зосереджений, трохи похмурий. Останнім часом мало говорив з Фроловим, хоч частенько заглядав у лазарет — провідати, як одужує старий друг. Але так виходило, що майже завжди зустрічав там Таню Ракитіну і ніяковів, втрачав дар мови, пробурмотівши кілька слів, розтривожений, спітнілий від хвилювання виходив з лазарету, повільно причиняючи за собою двері.

І тепер боцман звично хмурився, проте в очах була велика, затамована радість. Щасливо, раніше належного строку, закінчувався похід. І, стоячи поряд з північноморським дружком, Агєєв стримано посміхнувся у відповідь на широку посмішку Фролова.

— Добре як на душі, Сергію Микитовичу! Кінчаємо похід, знову в рідне Заполяр'я вступили.

Мічман коротко кивнув.

— А ви мене поздоровите скоро! Першим поздоровите — як старий бойовий друг.

— З тим, що у військовий флот переходиш знову? Як же, чув, радий.

— Та ні, Сергію Микитовичу, не тільки з цим. Пам'ятаєте, при нашій зустрічі на Балтиці ви правильно сказали: моряк не зозуля, міцне гніздо звити повинен. Я, нарешті, хорошу дівчину знайшов — на все життя подругу.

Фролов не помітив, як повернулось до нього здивоване обличчя друга, що стояв поряд, грізно піднялись світлі, як у тигра, очі. Він продовжував, весь під владою нового захоплення:

— Знаєте, — Ракитіну Таню! Оце дівчина! Ходила коло мене, ночей не спала… Вона й про вас так хороше говорить, дуже поважає вас, тільки боїться трохи. Сьогодні раптом зрозумів — люблю я її. Прийдемо в базу — весілля справимо.

Агєєв не відповідав. Фролов опустив бінокль. Побачив, що Сергій Микитович стис поручні своїми могутніми руками, не зводить очей з сірих, де-не-де спінених хвиль, що бігли здалека.

— Та ти що — вже говорив з нею? — дивно зміненим голосом спитав нарешті Агєєв.

— Поки що не говорив, але ж сказати недовго. У мене до неї така любов! А передо мною ще жодна дівчина не встояла.

Він тільки пізніше зрозумів, чому так весело, з таким полегшенням розреготався Агєєв. Дивився на мічмана здивовано — не так часто бачив, щоб сміявся старий друг.

— Ну-ну, йди кажи, — сказав жартівливо Агєєв. — Дивись тільки не помились у розрахунку.

— Чого це ви такі веселі? — спитав підозріливо Фролов. Він підняв бінокль.

— Ех, Сергію Микитовичу, даремно ви до дівчат такі байдужі. За вас кожна з радістю пішла б. Тільки цій справі більше уваги приділяти треба…

— А ви, товаришу сигнальник, замість сторонніх розмов краще б за морем уважно стежили, — раптом різко й холодно сказав Агєєв. — Чому не доповідаєте про щогли кораблів — по носу курсовий кут десять?