Чтение онлайн

— У труні я їх бачив… — не здавався Рукавичка, видно, алкоголь ударив йому в голову.

Бублик винувато зиркнув на Хаблака.

— Не звертайте уваги, — посміхнувся. — Бачите, чоловік трохи перебрав.

— Прошу пройти… — майор ще раз вказав на двері.

Бублик підштовхнув Рукавичку, і той, демонстративно захопивши з собою недопиту пляшку горілки, посунув до спальні.

— Зараз прийдуть поняті, й складемо акт… — Хаблак почав розстібати портфель, і в цей час двері номера розчинилися і в передпокої з’явився чоловік у білому костюмі — в усьому білому, навіть у легких білих шкіряних босоніжках. Чорнявий, лисуватий, довгоносий, з пронизливими очима. Уважно, не вимовивши й слова, оглянув Хаблака та одного з оперативників, що лишився у вітальні, зупинив погляд на майорові:

— Майор Хаблак? — запитав.

— Так.

— А я — Президент.

Хаблак не відвів од чоловіка очей. Він збожеволів чи, може, цей чорнявий? Отак-от самому прийти?!

Але чому?

Певно, секунду не міг збагнути — чому? Проте нічим не виказав своїх почуттів, обернувся до оперативника й наказав:

— Продовжуйте…

А сам думав: “Президент… Президент у готельному номері, знаючи, що тут міліція бере його спільників. Чому?”

Може, затримати і його разом з Бубликом та Рукавичкою?

Для чого? Адже поки що не мають проти нього жодного доказу. Тільки знають, що начебто якийсь злодій на прізвисько Президент очолює зграю розкрадачів соціалістичної власності. Та ще вчорашня розповідь Юлії про його контакти з фарцівником Шилінгом.

Ну й що?

Озирнувся й мовив суворо:

— Громадянине, тут не до жартів… Вийдіть з номера.

— Ви не почули? Я — Президент…

— Президент чого? Якої країни? — в голосі Хаблака відчувалася неприхована іронія.

— Але ж ви майор Хаблак?

— Так.

Подумав: цей тип знає його — що ж, це закономірно, має інформацію з Прикарпаття, там у них лишилися свої люди, і Президент довідався, що якийсь київський настирний майор Хаблак іде його слідами. А зараз дізнався в чергової, що в першому номері, де Бублик і Рукавичка (а він ішов саме до них), міліція. Інший тікав би одразу, тікав швидше, а цей розрахував точно: якщо майор Хаблак знає про існування Президента, рано чи пізно докопається до нього, якщо ж ні, має шанси замести сліди. Бублик та Рукавичка мовчатимуть, їм не вигідно розповідати про Президента, випливуть справжні масштаби їхніх операцій з алюмінієм, а це — додаткові роки… Він же, Президент, матиме час, аби обірвати деяк; нитки, піти в підпілля.

— Я хотів би з вами побалакати, — сказав Президент, не зводячи очей з Хаблака. — Вийдемо на хвилинку.

І це зрозуміло, подумав Хаблак: хоче запропонувати хабаря. Цікаво — скільки? Як оцінює його голову цей нах-хаба?

Може, вийти й дізнатися? Що ж, зрештою, його це ні до чого не зобов’язує…

Ні, осмикнув себе, нехай цей тип іде додому спокійно, нехай думає: у міліції нестелепи, нехай порозкошує ще кілька днів, поки вони зберуть докази. Коренчук казав: є дані, що директор заводу, для якого виписували алюміній, мав особисті контакти з Президентом — того директора вже заарештували, завтра доставлять до Києва, і навряд чи мовчатиме, а через нього вони й вийдуть на Президента… А сьогодні брати його рано, просто недоречно, нема доказів і навряд чи прокурор санкціонуватиме затримання Президента. Крім того, про арешт можуть передчасно дізнатися спільники злочинця, про яких ще не знає міліція, і матимуть час зникнути. А розшук завжди пов’язаний з ускладненнями.

Отже, тепер нехай іде…

— Нема часу, громадянине! — Хаблак ступив до Президента. — І не морочте мені голову. Прошу вас негайно звільнити приміщення!

Побачив, як ледь помітна презирлива посмішка майнула в Президентових очах — давай, смійся, регочи, нах-хаба, адже всім відомо: сміється той, хто сміється останній.

Майор буквально виштовхнув Президента з номера. Подумав: а може, він розраховував, що цю сцену побачать Бублик з Рукавичкою, адже не знав, що ті ізольовані в спальні, може, хотів подати їм якийсь знак?

Зрештою, вирішив, чого сушити собі голову: все одно скоро побачиться з цим вирлатим пройдою, неодмінно побачиться, правда, зовсім за інших обставин.

Обернувся до молодшого лейтенанта Власюка, що незворушно спостерігав його розмову з Президентом. Запитав:

— Де ж поняті? Складемо акт, нехай Терещенко з Галинським думають, що застукали їх на сорочках. Менше хвилюватимуться і спокійно поїдуть з нами. Бо маю окрему розмову до громадянки Анчевської.

Хаблак заглянув до спальні. Побачив, як сидить на ліжку свята трійця — Рукавичка трохи осторонь, тягне нахильці горілку. Підморгнув їм зовсім по-змовницькому й мовив фамільярно:

— Ну, дорогі громадяни спекулянти, приїхали… Зараз уладнаємо формальності, потім з’їздимо до райвідділу. Якщо не скандалитимете, може, попервах і обійдеться. Легким переляком тобто відбудетесь, штраф заплатите, коли, звичайно, за вами більше нічого не тягнеться. Згода? — запитав, наче й справді потребував їхньої згоди.

22. Машину лишили на бруківці, що пролягала попід дубовим лісом. Праворуч од дороги починалися садові ділянки, тут економили землю, і на вуличках між садибами не було можливості розминутися.

Дробаха з двома оперативниками дійшов до третього від краю будиночка — подав знак супроводжуючим, аби почекали й про всяк випадок підстрахували його, а сам штовхнув хвіртку.

Ліворуч — маленький чепурний цегляний будиночок, праворуч — гараж, ворота якого виходили на вулицю, попід будиночком квітник з трояндами, циніями та гайлардіями, трохи оддалік — водяна колонка з електронасосом, стіл, на якому стояв самовар, чашки, чайник.

Дробаха попрямував до будиночка, та з-за кущів смородини визирнув чоловік у жовтій майці, уважно подивився на Дробаху, не здивувався його появі, лише запитав:

— Ви до мене?

— Якщо ви Гаврило Климентійович Татаров.

— До ваших послуг. — Чоловік вийшов з-за кущів і очікувально зупинився перед Дробахою. Крім жовтої вилинялої майки, був одягнутий в парусинові штани, на ногах — старі потерті сандалії.

— Я — слідчий республіканської прокуратури Іван Якович Дробаха.

Татаров не здивувався, Дробасі здалося, аж ніяк не зреагував на його слова, лише поворушив забрудненою рукою, немов вирішуючи, чи можна подавати її гостеві,— не подав і вказав на лавицю біля столу. Запросив сухо і якось мляво, без усяких емоцій: