Чтение онлайн

Ми не витримали й розреготалися. З ким іще із психіатрів я могла б поводитись отак невимушено?

Втім, Сара має рацію. Я дійсно покладаю аж надто великі надії на цю подорож. Занадто великі. Та тільки я не можу вчинити інакше.

Не можу, бо моя сім'я розвалюється в мене на очах і мені здається, що це виключно моя провина.

Якщо спробувати коротко — і не надто нудно — переповісти мою особисту життєву історію, то серйозні проблеми почалися чотири роки тому, коли несподівано загинув Стюарт, мій чоловік. Це був спустошливий удар. Навіть попри те, що Стюарт частенько зазирав під чужі спідниці. Та я винуватила в цьому себе не менше, аніж його, бо була надто вже зайнята кар'єрою й роботою.

Проте ще дужче смерть мого чоловіка вдарила по наших трьох дітях. Але спершу я цього не помітила. Може, була вельми зосереджена на собі.

Спочатку мені чомусь здавалося, що наша родина згуртується і ми всі разом якось переживемо це нещастя. Однак виявилося, що я себе обманювала.

Річ у тім, що Стюарт правив у нашій родині за якір, осердя. Я ж частіше перебувала не вдома, а у шпиталі або ж на виклику. Без Стюарта дітлахи ставали відокремленими один від одного острівцями. Ставали сердитими, неорганізованими, а ще гірше — не надто хотіли зі мною спілкуватися. Ні, я їх не звинувачую. Якщо чесно, мені б ніколи не загрожувала честь дістати звання «Найкращої матері року». Я, як і багато інших жінок, є ходячим доказом того, що насправді дуже важко поєднувати успішну кар'єру і водночас будувати прекрасні стосунки зі своїми дітьми. Не скажу, що це неможливо в принципі, але дуже, дуже важко.

Та все це має змінитися. Принаймні, я на це сподіваюся. Відчайдушно і всім серцем.

З наступної п'ятниці я беру відпустку і мене не буде в лексинґтонському шпиталі цілих два місяці. Доктор Кетрін Дан бере офіційну відпустку.

Більшу частину літа я проведу з дітлахами на яхті «Родина Данів». Вона завжди якось об'єднувала нас, коли Стюарт був живий. Ця яхта була його втіхою та гордістю. Maбуть, саме тому я так і не наважилася її продати. Не могла я так учинити — через своїх дітей.

Не сумніваюся, що Керрі, Маркові й Ерні ця ідея страшенно не сподобається, але мені байдуже. Я притягну їх на цей вітрильник, навіть якщо вони хвицатимуться, кусатимуться та верещатимуть!

— До речі, є одна добра новина, — кажу я Сарі під кінець прийому. — Діти нарешті припинили називати мою задумку «Відпочинок неблагополучної родини Данів».

— Дійсно, добра новина, — зауважує Сара і сміється своїм дзвінким сміхом, що так мені подобається.

— Ага, — додаю я. — Тепер вони просто називають це «Наша вбита відчуттям провини мамця влаштовує нам подорож до пекла».

Сара знову сміється, і цього разу я сміюся разом із нею. Але водночас мені кортить розплакатися і вистрибнути ластівкою з вікна її офісу.

До чого я дожилася? І як уберегти нашу сім'ю?

Два важкі запитання, на які наразі я не маю відповіді.

Після легкої мжички, що вперто тривала увесь п'ятничний ранок, удень на пристань Ґоут-Айленд у фешенебельному та аристократичному Ньюпорті, що в штаті Род-Айленд, опустився туман.

Туман.

«Як вчасно», — подумав Джейк Дан, розминаючи своє тіло. Високий та стрункий, він стояв на тиковій палубі яхти, що колись належала його покійному братові. Можливо, ця думка зайшла йому в голову тому, що він і досі не визначився стосовно майбутньої подорожі: що від неї чекати, як вона обернеться взагалі. Чи не доведеться йому потім жалкувати?

Все, що він знав напевне, — це інтонація, з якою його колишня невістка Кетрін розмовляла з ним по телефону. Вимогливо. З нотками відчаю в голосі. Казала, що їй дуже потрібна, вкрай потрібна ця подорож із дітьми. Наче то була остання її надія.

Тому Джейк ніяк не міг їй відмовити, коли вона попрохала його бути капітаном. Ніяк не міг. Кетрін він ніколи не відмовляв.

Джейк збирався був продовжити свій остаточний огляд яхти, аж раптом почув, що його гукає знайомий голос:

— Агов, як справи, Джей Ді? Приємно тебе бачити.

Джейк обернувся і побачив Дарсі Гаммерман, жінку-капітана моторного човна. Дарсі стояла просто під ним на поверхні доку. На ній була футболка з логотипом Ґоут-Айленда, і такі футболки мав носити увесь персонал пристані. Тільки футболка Дарсі була вицвілою, що вказувало на тривалий стаж роботи та високу посаду. Ще б пак! Ця пристань належала їй та її братові Роберту.

— Привіт, Дарсі! А ти що тут поробляєш? — поцікавився Джейк своїм звичним невимушеним тоном.

— Та так, — відповіла Дарсі Гаммерман і так само невимушено усміхнулася. Маючи тридцять з гаком років, вона була тендітна, приваблива і завжди дуже засмагла. — Те, що й кожного дня: доправляю багатіїв до їхніх яхт, кожна з яких коштує значно більше за мій будинок.

Джейк розсміявся і побачив, що Дарсі дивиться пильним оком на яхту «Родина Данів».

— Ну і як вона тобі? — поцікавилася Дарсі. — Можна на ній виходити в море чи ні?

— Трохи іржава, але для плавання цілком годиться, — відповів Джейк, бо знав цей вітрильник як ніхто інший.

Виріс він у Ньюпорті, був наймолодшим сином у сім'ї затятих моряків, і ходити в море на човні було для нього все одно що дихати. З усієї родини Данів саме йому судилося стати найвидатнішим моряком. Двічі він вигравав найпрестижніші — і найважчі — перегони Ньюпорт — Бермуди в класі крейсерських яхт.

Проте Дарсі не надто переконала Джейкова побіжна оцінка готовності яхти. Вона й далі оглядала човен, і її занепокоєння зростало.

— Щось не так? — спитав він жінку. — Уздріла щось таке, чого не побачив я?

— Та ні, нічого.

— Скільки я тебе вже знаю? Років із десять? Досить, аби втямити, що ти щось таки знайшла. Що саме? Скажи.

Очі Дарсі перетворилися на вузькі щілинки.

— Та ні, просто негарне передчуття, спричинене ідіотськими забобонами, не більше того.

Джейк кивнув і не став вимагати пояснень. Йому й не треба було. Він і так чудово знав, що мала на увазі Дарсі. Серед бувалих моряків забобони є досить поширеними. І Джейк вірив у них. Ну, не те щоб беззастережно, але все одно певним чином вірив. І це тиснуло на його психіку. Висіло на душі двотонним якорем. Судно, що втрачає у морі свого капітана, довічно перетворюється на корабель-привид.