Чтение онлайн

Приходить полегкість, заспокоєння. Ніби справді згоріло щось несуттєве, пусте, марне. Відходять у потойбічність казкові образи мрій, і вже лише чорні іскристі очі, наповнені зорями й темно-синіми сутінками ночі, заглядають у душу, мовчазно запитують про щось потаємне.

«Мій друже, я покохала тебе, ще не знаючи… Прости, що сполохано кинулася від тебе в сутінки. Наша зустріч — попереду, коли я і ти добудемо крила, придатні для польоту. Повзати в лабіринтах спокус і вагань — навіщо нам це? Ждатиму за стіною вогню, тільки ти не сколихнися, як тоді, в ту чарівну ніч…».

Тиша в просторі серця. Докірливий погляд зоряних очей. І колискова пісня дрімоти. Чи то далекий передзвін струн кобзи? Глухий голос прадіда вимовляє ніжно, пестливо:

Зорі ховаються, ніченька тане,

Сонечко ясне встає із туману,

Верби вмиваються росами чистими,

Міниться обрій хмарками барвистими.

Все так чудово, все так спокійно,

Всесвіт задумався — ласкаво, мрійно.

«Горя немає, — шепоче зірниця, –

То лише сниться… То лише сниться…».

Чому ж тоді тривога? І далекі поклики бою? І стогін напруженого шукання й муки?

Тихо, серце. Вспокойся. Ти не одне. Багато стежок у Всесвіті, і на них — тисячі відданих шукачів. Гра в піжмурки не вічна, колись ми знайдемо дрімаючу принцесу життя. Казка про сплячу царівну недарма подарована пращурами.

Русалія всміхається перед легким стрибком у безодню сновидінь. Все буде добре… Все буде гарно… Завтра батенько оповідатиме їй щось таємниче і небувале.

Легенду про Космоандра? Дивне ім’я. Що воно значить?

Космічна людина? Може, ще один Радісний? Тоді їхнього полку прибуло, стежка пошуку вже не така пустельна.

Що ж оповість їй татко?..

Мелодія старовинного танго сповнювала просторий салон океанського лайнера, рвалася крізь відкриті вікна у простір тропічної ночі. Пасажири тихоокеанського круїза втішалися елегійними танцями, кавою і екзотичними міцними напоями. Жваво рухалися поміж столиками офіціанти, безмовно вгадуючи бажання клієнтів, створюючи атмосферу затишності, легкості, спокою. Зоряне дивоколо й океан дихали таємницею, здавалося, що прозорими фіранками на вікнах граються незримі гості з мерехтливого безмежжя.

Молода гарна жінка у вечірньому туалеті старовинного покрою сиділа за столиком і невеликими ковтками смакувала каву. Дивилася у вікно на яскраві зірки, прислухалася до ласкавої мелодії танцю. Два джентльмени, котрі тільки що влаштувалися навпроти, попросивши в неї дозволу, з відвертим захопленням та подивом розглядали синьооку красуню, водоспад її світло-русих кіс, ідеальної форми руки з довгими пальцями музиканта або хірурга. Чорна сукня заманливо виділяла високий дівочий бюст. Жінка бачила те відверте замилування нею, потай усміхалася, мовчала. Один із джентльменів — сивий, повний, добродушний, із прозорими сірими очима — зважився порушити мовчанку:

— Мадемуазель мандрує з татом чи з чоловіком? Пробачте за нескромне запитання?

— Прошу, прошу. — Жінка привітно усміхнулася, поставивши чашечку з кавою на стіл. — Я прихильник простих стосунків. Десь я читала… Чи не в Уїтмена?.. «Якщо я хочу познайомиться з кимсь на вулиці, чому б мені не підійти до нього?». Здається, так?

— Не читав Уїтмена, — полегшено зітхнув сивий джентльмен. — Але щасливий назвати вам себе. Вільям Коун, археолог. А це — мій добрий знайомий.

— Річард Грум, — поспішив назвати себе худорлявий, чорноокий джентльмен, знімаючи й протираючи окуляри. — Математик.

— Дуже приємно, — кивнула жінка обом. — Мене звати Жанна Мішо. А звідки ви взнали, що я француженка?

— Особливий шарм, — засміявся сивий джентльмен. — Такими чарами володіють тільки парижанки.

— До речі, я не парижанка, — лукаво глянула на нього жінка. — Я уроджена індійка. З Пондишері. От вам і шарм.

— Тоді це щось генетичне, — пожартував Коун. — Від якоїсь вашої прабабки. А все ж таки… пробачте… ви подорожуєте з кимось?

— Сама.

— Така юна і подорожуєте сама?

— Юна? — здивувалася вона. — Мені двадцять сім років. Тільки не треба компліментів, що я маю вигляд вісімнадцятилітньої. На це є причини. Проте, джентльмени, я вже була одружена. Тепер вдова. Чоловік мій, негоціант, загинув у авіаційній катастрофі. Я стала володаркою великого багатства. Я — мільйонерка. Бачите, легковажна яка, одразу все викладаю на стіл. Це теж від прабабки, вона була, як мені казав дідусь, вельми легковажна особа, коли майнула за своїм обранцем до таємничої Індії, там і народивши мого діда.

— У кількох словах — ціла романтична історія, — похитав головою сухорлявий математик, знову осідлавши окулярами хрящуватого носа. — У вас талант белетриста. Може, ви літератор?

— Що ви? — жартівливо замахала руками Жанна, ніби захищаючись. — Навіщо це? Псувати папір у космічній ері? Пусте заняття, коли є магніти незміряно могутніші — наприклад, у науці.

— То ви вчений? — здивувався сивий джентльмен. — А в якій сфері, якщо не секрет?

— Я генург.

— Уперше чую, — знизав плечима він. — А ви, Річард?

— Гм. Це щось зв’язане з генетикою? Хірург, теург, деміург. А тепер ще генург? Може, генний інженер?

— Вгадали, — весело згодилася жінка, стріпнувши пишним волоссям. — Тільки генна інженерія — вчорашній день. Вона маніпулювала генами та геноблоками в пробірках. Я ж і мої колеги мають справу з живим тілом людини, з її генетичною динамікою. Тут секрет моєї юності. Ого, джентльмени, я бачу, ви зацікавлені.

— Ще б пак! — удавано сумно зітхнув сивий джентльмен. — Хоч оці білі патли й дуже пасують мені (так кажуть молоді жінки, щоб втішити старого), але я б з радістю та полегшенням замінив би їх на мої чорні юнацькі кучері. Ха-ха! Хіба не так, Річарде?