Чтение онлайн

— Краса — захоплення й страждання, радість і мука, — ніби в сні промовляла вона. — Навіщо вона тут, у безодні терзання?

— Чому ти так, сестричко? — докірливо відповів Юрій… — Особиста трагедія заступила тобі всю радість світу.

— Радість? — скрикнула Христина. — Радіти можна, лише втративши пам’ять. Але як я зможу забути його змучений голосок: «Мамочко, я хочу бачити сонечко!». Всі джерела радості в цьому світі отруєні для мене. А якби він був живий! Хіба не вмирають інші діти? Все живе тріпоче в страху перед смертю, перед мукою… і поспішає в її жадібну пащу… Братику! Доки в світі страждає хоч одна душа — нема радості в світі! Бо мільярди радостей перед одною мукою — злочин!

— Ну, це ти вже пішла далі Достоєвського у своєму максималізмі, — м’яко озвався Юрій. — Зажди, не нагромаджуй. Адже не в печалі ти зачинала дитя? Адже раділа?

— А потім?

— Так, було потім… Але ти хочеш радіти безтурботно. Не задумуючись. Життя вимагає ще й плати…

— Кому я повинна платити? За що? За мить насолоди — вічність муки? Це — рівновага добра і зла? — іронічно запитала дівчина.

— Треба збагнути, — задумливо промовляв Юрій. — Ми ще не розуміємо. Ми ще не відаємо, навіщо прийшли в цей тяжкий і прекрасний світ. Релігія стверджувала сваволю творця, а ми відкинули міфи і прийняли сліпий закон необхідності. Але життя — то незглибинна тайна! Хто скаже, за яким поворотом стежки пізнання нас осяє істина?

Печально-прозорі очі Юрія вдивлялися в глибину неба, ніби шукали там розгадки.

— Так, сестричко. Людина — це заповідник Світла. Надія Сонця й зірок. Надія на перемогу над силами мороку й хаосу. Страшними втратами та зусиллями ми стверджуємо цю перемогу. І тоді, коли впадуть заборола мороку, ми побачимо, що радість здобутку перевершить найвищі Гімалаї зла й муки…

…Блискавиця вдарила в груди. Стало тяжко дихати. Христина пробудилася, прийшла до тями, відчула на собі тягар чужого тіла — смердючий і страшний. Зав’юнилася в судорожному зусиллі на траві, намагаючись звільнитися. Оскаженілий бандит рвав на ній плаття, ліфчик, вона була майже повністю оголена, але яра сила вливалася в її руки, і вона шалено впилася нігтями в пику напасника. Він скрикнув, гидко матюкнувся, вихопив ножа.

— Зачекай же! — прохрипів люто. — Не хочеш добром… мертву візьму!

За кущами почувся гавкіт собаки. Бандити остовпіли. З гущавини вискочив Сава, кинувся до браконьєрів. Червонопикий схопив рушницю, звів курки. Постріл, другий!

Сава впав на землю, підскочив, як пружина, прийомом карате збив напасника з ніг. Другий браконьєр накинувся на хлопця з ножем, але теж гримнувся на землю, скрикнувши від болю в плечі.

Сава схопив рушницю, звів курки. Злочинці, підхопившись з землі, метнулися в чагарі, аж залопотіло. Здалека почувся погрозливий вигук:

— Зажди, лягавий! За нами боржок не пропаде!

Сава підійшов до Христини, допоміг їй встати. Вона була нага, як дитя, але не помічала того. Дивилася на рятівника заворожено, ніби в сні. Торкнулася пальцями його щоки.

— Це ти? Ти — не сон? — прошепотіла вона, ще не вірячи своєму рятунку.

— Я, — винувато пробурмотів він, дивлячись їй під ноги. Потім хутко зняв свою сорочку, віддав їй. — Одягни. Вона велика. Я одведу тебе до сторожки. Пробач, що затримався. Батько твій показав мені стежку, я прийшов, а тебе нема. Я жду, жду, тебе нема. Серце тривожиться. Я вирішив шукати. І ось…

— Дякую, — заплющивши очі, мовила Христина. — Як добре, що ти прийшов. Як добре…

— Йому дякуй, — кивнув на спанієля Сава. — Він розшукав сліди. Якби не він…

Христина накинула сорочку на себе, вона сягала їй майже до колін. Дівчина простягнула руку хлопцеві. Він несміливо взяв тонкі тріпотливі пальці в свою долоню.

Вірний біля їхніх ніг дружелюбно бив хвостом по траві.

ЧАСТИНА

ТРЕТЯ

Вогнесміх

Дитя принесло мені повні долоні трави

і спитало: «Що це таке?».

Що я міг відказати дитині? Я знаю не більше

від нього про сутність трави…

Може, це стяг моїх почуттів, зітканий

із зелених тканин — барви надії.

Чи, може, трава і сама є дитя –

немовля улюблене зелен-дива…

Уолт Уїтмен «Пісня про себе»

В грудях заграв, заспівав урочисто орган…

клавіші в серці, клади на них пальці страждання,

Ти вже не тіло людське, а думок океан,

Море надій таємничих, вітрило жадання.

Грай, мій органе, вічності старанно грай!

У всебуття хай покотяться звуки хоралу.

В грудях у тебе всерадості згублений край!

Просто як слід капітани його не шукали…

…На заході сонця до сторожки прибіг сполоханий Гриць. Уздрівши Христину й Саву, котрі мирно вечеряли за столом свіжими огірками та суницями, полегшено зітхнув, радісно засміявся і кинувся обнімати сестру й свого побратима.

— Ну й чортяка ти! Ні словечка не сказав мені, не прийшов до лікарні. Де, що — ламаю голову. А він — осьдечки, залицяється до моєї сестрички, у пущу його потягло. Так порядні люди чинять? Га?

Сава винувато покашлював, Христина ласкаво гладила брата по схудлих щоках.

— Як ти схуд! Кощій Безсмертний. Батькам нічого не казав?

— Ти що? — злякався Гриць. — Не казав, та й надалі нема в цьому потреби. Матері лише натякни, вона в уяві такого навигадує. Та й батько вже не той, з серцем у нього погано. Гарно, що Сава прибув, змінить його. Батько наш скупенький на похвалу, а про Саву одразу компліментів наговорив.

— А що він сказав? — поцікавилася Христина.

— Хай покортить. А то носа задере Сава. А я оце прискочив на одну добу — повідомити батькам про Юрася і провідати, бо днями їду з редактором Товкачем у відрядження. Мама зраділа, побачивши мене, і одразу забідкалася, що послали молодого єгеря до Христини, а його й слід прохолов. Каже — по смерть такого посилати! І тривога якась її обняла. Щось, мовляв, погане з Христинкою діється, чує моє серце. Біжи та біжи! Ось я й прибіг. Бач, добре, що мамине серце дарма бідкалося.