Чтение онлайн

Без жодних натяжок легенду можна прочитати так: дві системи ..(Сонця і Раха-Люцифера) оберталися довкола спільного центра мас, «пахтаючи амріту», тобто творячи життя на своїх планетах. Але пізніше щось сталося — може, стихійна катастрофа, а може, космічна війна жителів Сонця (девів) з жителями Раха (асурів), від чого система Раха (демон Раху) втратила тіло (заселені планети), а безсмертна голова (сколапсоване світило) періодично зближається з Сонцем і потрясає планети, викликаючи на них катастрофи і навіть погрожуючи «кінцем світу».

Звичайно, що ці міфи можна трактувати і так і сяк, проте надто багато в прадавніх переказах спогадів про «війну в небі», про жахливі космічні катастрофи, про грядущу «вогняну смерть» Землі, щоб це ігнорувати.

Уже чимало попередніх дослідників, теоретиків наполягало на тому, що Сонячна Система не зрівноважена, що її лихоманить, що вона не вельми давно пережила жахливу катастрофу. Згадувалося про розпад великої планети, котру назвали Фаетоном, відзначалася неприродність існування пари Місяць-Земля, висловлювалася думка про те, що наш супутник приблудився до планети в праісторичні часи, коли сонячна сім’я переживала руїну.

Гук у своїй статті висловив таку думку: життєтворення природно відбувалося тоді, коли Система була «нормальною парою», тобто існувала астроситуація, при якій енергетичний потенціал двох Світил був достатній для запуску «ланцюгової реакції» Життя. Озіріс (або Рах) був райдужним гігантом, що перевершував масою Сонце в десятки разів. Пара оберталася довкола спільного центра мас за 25920 років, астрономи ще досі відзначають цей період, наївно трактуючи його як «вікову нутацію» Землі в своєму бігу довкола Сонця.

Крім чотирьох великих планет, відомих нам, існувала ще одна планета, там, де нині пояс астероїдів. Гук назвав її Ладою. Довкола неї кружляло чотири великі супутники — Венера, Меркурій, Марс і наша Земля. Лада була інфразорею, і в інкубаторі, в теплиці, створеній сукупним впливом двох Світил та материнської планети Лади, на Землі буяло багате, розмаїте життя, панували субтропіки, по всій сфері було вічне літо. Вітальна ситуація була ідеальна, Земля породжувала міріади нових, небувалих форм, природа стихійно експериментувала, а поява розумних істот — Титанів життєвого світу — знаменувала епоху космічного народження, виходу Життя у безмірність.

Та сталася катастрофа. Райдужне Світило — Рах згасло. Сколапсувало. Перед тим воно спалахнуло надновою зіркою. В серці Системи утворилася Чорна Діра. Сонце і планети потрясло страхітливим космічним вихором. Геліос-Ярило теж спалахнув і скинув свою багряну оболонку, перетворившись у жовтого карлика (згадайте, що говорилося у міфі про Фаетона: «Колісниця Геліоса наблизилася до Геї, ледве не спаливши все живе на ній», а насправді — скинута Сонцем оболонка сягнула планети). Лада розпалась на частки, потрапивши в течію гравітаційного урагану. Уламки стали супутниками великих планет, решту проковтнуло Сонце. Супутники Лади залишилися сиротами, і довго вешталися в надрах Системи, аж доки не зрівноважилися на сучасних орбітах. Саме тоді Земля-Гея придбала собі супутника — Місяця. Тисячоліттями вона була оповита густими хмарами, потрясалася жахливими горотвореннями і вулканічними вибухами. Мислячі істоти, відкинуті на сотні віків назад, деградували, потрапивши в екстремальні умови холоду, нестатків, втративши попередній гнозис і еволюційні можливості. Життєтворення Геї згасло, людям треба було пристосовуватися до цілком іншого світу. Від материнської епохи залишилися тільки перекази та міфи про легендарну зоряну вітчизну, де панує вічне літо і живуть вічноюні титани.

Виклавши все це, Гук згадав, що польоти «Вояджерів» відзначили наявність у Системі Сонця невидимої зірки, котру так і назвали — Люцифером, ніби солідаризуючись тим самим з далекими пращурами. Відстань її від Сонця передбачалася в межах ста — ста п’ятдесяти мільярдів кілометрів. Висловлювалася думка, що супутник Сонця є нейтринною зіркою. Гук вважав, що Люцифер — Чорна Діра, і що є можливість точно визначити її координати, потужність, характеристики. Астрономічна інформація підводила до висновків, що Сонце з планетами по крутій спіралі наближається до «Князя Пітьми». Якщо це припущення буде підтверджено, людство постане перед фактом космічної загрози і повинне дати відповідь на запитання: чи не падаємо ми у надра Чорної Діри? Чи не є сама сутність Кроносу-Часу, в потоці якого ми народжуємося і вмираємо, результатом цього занурення в глибини Тартару, у часово-просторову пастку?

Таке припущення не є химерною грою розуму, твердив Юрій. Космос демонструє нам безліч прикладів зоряних катастроф. Ми — не виняток, і не застраховані від будь-яких катаклізмів. Можливо, бурхливий розвиток науки та раптовий вихід людини в космос інтенсифікується самою Біосферою для радикальних заходів по врятуванню Сонячної Системи і життя в ній. Що можна зробити в цьому напрямку?

Перш за все — точно визначити свою астроситуацію. Розшукати невидимого супутника Сонця, вивчити його характеристики, нинішню динаміку всієї Системи. Визначити наявність загрози або її відсутність. І — найголовніше — подумати про відновлення життєдайності Сонячної Пари, отже, про повернення Епохи Урана.

Про що йшлося?

Про ліквідацію Чорної Діри. Про її розколапсування. Про «воскресіння» Озіріса. Або, якщо хочете, про «повернення Люцифера» в сонм світозарних дітей Зоряного Дивокола.

Знаю, писав Гук, що мене звинуватять у божевіллі, еклектиці, в ненауковості, в змішуванні легенди з реальністю, у наївності та безлічі інших інтелектуальних гріхів.

Та відкинемо страхи перед нападами ортодоксів і консерваторів. Завдання, що постали перед світовою наукою, вимагають руйнування стереотипів ветхого «птолемеєвського» мислення. Хіба випадково саме наша Вітчизна відкрила зоряну браму в Безмірність? Вийшовши за межі земної колиски, невже будемо жахатися божевільних завдань, обертаючи нові, небувалі можливості лише для задоволення прагматичних, буденних потреб? Це було б страшною неспівмірністю. Людина мисляча не має права допускати такого.

Космічні можливості вимагають космічних завдань. Чи готові ми до цього? — запитував Юрій. І сам відповідав: так, готові. Футурологічна ситуація в нашій країні (та й у всьому світі) сприятлива для сприйняття найфантастичніших завдань. Чим величнішою вималюється перспектива прийдешніх звершень та дерзань Розуму, тим швидше ми зуміємо зупинити, подолати вихори мілітаризму й антагонізму, що потрясають Планету.

Яка реальна можливість такого космотворення? Чи володіє земна наука технологією та знанням, спроможним запалювати згаслі зорі, розколапсовувати Чорні діри? Чи не є це космічна маніловщина?

Всяка дорога вимагає першого кроку. А ми вже далеко не дітки, що вперше ступають за межі колиски. Ноосфера Землі досить відповідальна й зріла, щоб обирати достойні розуму завдання. Хоч проект «Воскресіння Озіріса» і видається на перший погляд утопічним, нереальним, але тверезий розум робить серйозний, достовірний прогноз: вже двадцять перший вік спроможний «запалити» Райдужну Зорю, відновити життєтворчу ситуацію в Системі. І хто скаже, наскільки інтенсивнішою стане земна еволюція, яка лавина сприятливих мутацій підхопить людство (та й все життя) на динамічну хвилю трансформації, щоб вивести його у зоряну всеосяжність? Бо таким, які ми тепер, — це треба визнати відверто, — шлях у безмірність закрито! Ми виходимо в простір у «консервних коробках» ракет і скафандрів, і висновки з цього однозначні: Великий Космос, Глибинний Космос, Надмірний Космос для людини сучасного типу недосяжний!