Чтение онлайн

Тоді мені імпонувало твердження Шопенгауера, що смерть через добровільний голод є подолання волі до життя. І я був готовий до цього, якщо експеримент по лікуванню голодом не дасть позитивного результату.

Не хочу втомлювати вас описом того, як все це було. Але на третій день я відчув: напрям обрано правильний. У перші дві доби тіло вимагало їжі, на четвертий день настало незвичне полегшення. За тиждень я почав підводитися на постелі, ясніше розмовляти. На десятий день я опустив ноги на підлогу. Здивована няня принесла мені милиці, допомагала шкандибати по кімнаті, плакала від зворушення.

За два тижні я самостійно ходив попід стінами, тренуючи м’язи, біцепси. Пив лише воду і чай, заварений лікувальними травами. Щоденно очищався і приймав гарячі ванни з настоєм полину, евкаліпту, звіробою. Гімнастика й обтирання водою теж входили в комплекс лікування.

На четвертому тижні я вже гуляв у Ботанічному саду, обнімав стовбури дерев, плакав від щастя, що можу знову дивитися у ясне видноколо, дихати запахом квітів, гладити шорстку кору дуба, милуватися неповторними переливами барв живого світу.

Минуло вісім тижнів. Я повністю одужав. Розумієте — повністю! Навіть з’явилося хвилююче відчуття радості буття, чого не було ніколи раніше. Почав входити у нормальний режим харчування, знову поправився, відновив вагу. Потім пішов до лікарів. Вони були вражені, здивовані. Але, ясна річ, все збагнули, коли я їм розповів про голодотерапію. Цей метод тепер широко практикується ви, безумовно, повинні знати…

В Інституті кібернетики мене зустріли ревом захоплення. Дехто опускав погляд донизу. Але я не помічав цього. Моє щастя було понад всякими обидами й розчаруваннями. Мене зарахували на роботу, дали три місяці відпустки. «Для відновлення творчого тонусу, необхідної «кондиції»», — як висловився мій шеф, люб’язно усміхаючись.

Я вирішив побувати на Карпатах. Перед тим зустрівся з Валентиною. Вона була заручена, вже готувалося весілля. Моя колишня наречена мала сумний вигляд, в очах у неї іскрилися сльози.

— Навіщо покликав мене? — шепотіла вона, покусуючи краєчок хустинки. — Щоб зробити мені боляче? Хочеш відомстити?

— Яка помста, Валю? — здивувався Я. — Адже ти обрала свій шлях? Ти щаслива?

— Не насміхайся! Я була щаслива з тобою. Доля познущалася над нами…

— Валю, — зважився я, — хочу відкрити тобі свою таємницю. І якщо ти збагнеш…

— Яку таємницю?

— Це виникло в моїй душі недавно. Лише для цього я покликав тебе. Якщо збагнеш — тоді що нам доля та всі її примхи? Ми самі будемо ткати її візерунки. Я відчув це… і вірю в небувале…

— Це щось феєричне, ірраціональне? — недовірливо запитала вона, витираючи сльози. — Говори ж…

І я розповів їй все, що горіло в моїй душі, на що я зважився в ті знаменні дні, коли повертався від непорушності до нового життя.

— Ти божевільний! — жахнулася Валентина, вислухавши мою сповідь. — У тебе вивихнутий мозок. Спочатку непорушність, потім — голод, радість повернення до руху, до динаміки… Тобі зараз море по коліна! Послухай, Грицю, не спокушай долю, вернися до нормального мислення, доки не пізно. Хай це буде химерою, тимчасовим затемненням, я все зрозумію…

Мені здавалося, що вона хлюпнула на мене холодною водою.

— Я вважав, що ти і в житті поетеса! Я вірив, що ти й справді романтична, божевільна, ненормальна! Поетеса, яка кличе до норми? Поетеса, яка лише спекулює на поетичних стереотипах, експлуатує романтичні почуття людей? Ні, ти не поетеса! Пробач за турботи…

Більше ми не зустрічалися. Незабаром я опинився на Чорногорі. Найняв кімнатку у старенької газдині — самотньої бабусі, котра жила високо на груні, під смерековим гаєм… і розпочав те, що задумав…

— Що ж ви задумали? — не стримався Гук. — Який план у вас виник?

— Хвилиночку терпіння, — сказав юнак. — Будемо говорити на ходу. Давайте я допоможу вам впрягтися в рюкзак. Ось так. Тепер рушаємо далі. Слухайте уважно. Я підходжу до основного… Вам ніколи не доводилося вирішувати це вічне прокляте питання: що таке людина? Навіщо вона живе? Таке питання — не примха. Над ним тисячоліттями б’ються сотні філософів і мудреців, учених та політиків, соціологів, антропологів і теологів. Різні підходи до справи, різні відповіді. А універсального рішення нема.

Людина — самотня, загублена поміж лавиною механічних виродків, у лабіринтах гігантських міст і заводських конвейєрів, у вирі відчужених юрмищ, під прицілом гангстерських банд, під наглядом бездушних лікарів та педагогів, серед брехливих політиків і обивателів, серед покалічених дітей, напоєних жахливим коктейлем із абсурдних кінофільмів, нудних уроків, демагогічних етичних кодексів, забобонних традицій. А втім — досить! Все це до тривіальності відомо кожній мислячій людині: телебачення й преси досить для того, щоб зробити підсумок інформації за один лише рік… і жахнутися! І здивуватися, що планета ще досі не захлинулася від злоби й брехні. Лише наша країна та окремі вогнища світла в різних країнах світу підтримують вселенську рівновагу. Але якою ціною? І чи надовго вистачить терпіння у Атласа… терпіння й сили, щоб тримати склепіння мілітарного та імперіалістичного абсурду? Адже десь повинен бути вихід до справжнього людського покликання, до якого прагне кожна порядна людина?

— Дехто вважає, що на зміну людині гряде еволюція інформативних комплексів — мислячих комп’ютерів, кіборгів, — втрутився у оповідь юнака Гриць. — І що ця еволюція буде вищою від біологічної…

— Вищою? — іронічно перепитав юнак. — У чому? Замість живого проникнення у безмірність — умовне, цифрове моделювання реальності, і при цьому — якоїсь її обмеженої частки, замість вічного розширення чуттів — творення їхніх звужених аналогів, механічних пристроїв-протезів замість оволодіння новими можливостями еволюції — нагромадження старих цінностей.

Я сказав сам собі, що експеримент дасть відповідь на всі сумніви й запитання. Людина — це сконцентрована воля матерії, котра самопізнається, саморозкривається через нашу еволюцію. До того ж це ще й воля минулих прабатьківських, праматеринських поколінь, які дрімають в наших генах, ніби творча сила в зерні. Достатньо поштовху, достатньо огненного прагнення — і тоді по річищу волі загримить потік нереалізованих мрій та волінь дідів і прадідів. Людина — це бомба віків! Хіба можна ставитися до себе, як до окремішнього феномена, обмеженого народженням і смертю? Ми учасники естафети — з вічності у вічність! Я це відчув, побачив… і сказав собі: воля поставила тебе на ноги там, де безсилою виявилася вся потуга медицини. Йди далі тим шляхом, відкрий свою потаємну мільйоннолітню сутність, заглянь у глибінь власної природної скарбниці, дай відповідь — хто ти поза тим, що з тебе ліпили батьки, традиції, спеціальність, звички віків? Хто ти як людина, а не інженер-кібернетик?