Вогняний вершник

Художнє оформлення С. Н. Набережних

Все минає. Все забувається. Найтяжче горе притуплюється. Життя покриває своїм оптимізмом сум смерті.

Нові покоління. Нові думи. Нові прагнення.

Чи нові вони?

Той самий потік, лише інші береги. І завдання те саме — донести свої води до Моря Істини.

Саме тому я пишу ці рядки. Бо давнє, здавалося б, забуте, припорошене пилом років, не забулося, повернулося назад. Ба ні, не назад, а вперед. І це ще страшніше.

Страшно чи радісно? Хто скаже? Я ще не вирішив. Мозок жахається чомусь, а серце стискується солодко й радісно. Важко розібратися. Вічний антагонізм між інтелектом і серцем. Як його уникнути?

Розум говорить, що це неможливо, ірраціонально, абсурдно. А серце співає пісню радості і лагідно кепкує над тугодумним інтелектом. Коли над обрієм сходить сонце — квітка не роздумує, вона в екстазі п’є променистий материнський дарунок, щоб зростити плід. Навіщо ж роздумування, сумніви? Інерція віків? В’язниця догматів?

“Будь хоч раз у житті квіткою, котра беззастережно прагне сонячного нектару, — шепоче душа. — Будь…”

Напишу все, як було. Хтось скептично мовить: казка, легенда, містерія. То й що? Хай буде містерія. Зрештою, все життя — велична містерія духу. Комусь вигадка, а мені — повсякденна реальність. І не лише мені, а й вірній супутниці, любій дружиш Наді. Вона теж повірила в небувале і відважилася на мужній вчинок. Хто нас осудить? Хто має право?

Іноді з підсвідомості пливе єхидний шепіт: божевілля, марення, гіпертрофація втомленого мозку. Але чому, звідки? Ми ж довгі роки майже не згадували минулого. Воно затьмарилося, вкрилося імлою часу. І зненацька вибухнуло, як міна сповільненої дії. Психологи чи психіатри охоче пояснять і це. Скажуть: накопичення непомітних, підсвідомих думок, що тамувалися могутнішими враженнями, відтискувалися в глиб душі. А потім — нова якість, пробуджена сильним фактором…

Ну що ж! Хай пояснюють. Все можна пояснити якоюсь гіпотезою, припущенням, теорією. Кожен творить світ на свій смак і уподобання. А я напишу так, як воно сталося. Не тепер, то колись мої нотатки схвилюють серця дослідників, котрі зуміють не лише аналізувати, а й захоплюватися.

Друже, ти, що читатимеш оці нотатки! Якщо ти літня людина, то ще, мабуть, пам’ятаєш космічну трагедію Віоли. Віоли й Віктора, який ринувся рятувати її. Свого часу про них багато говорили, писали і навіть співали пісні. Потім з’явилися нові герої, нові тривоги. Лише в Пантеоні Безсмертя залишився величний пам’ятник — дві прекрасні постаті, що прагнуть до неба. Віола, ніби чайка морська, поривається в безмірність дивокола, а Віктор прагне догнати її і ніяк не може торкнутися пасма серпанку, що в’ється в просторі. До скульптури творці додали чудовий світловий ефект: рубіновий вогонь опромінює постаті, і здається, що вони вічно горять у полум’ї подвигу. Горять і не згоряють…

З того часу минуло понад двадцять літ. Нові космічні польоти, запаморочливі відкриття, сміливі дослідження, успіхи й невдачі.

Надійка, подруга Віоли, стала моєю дружиною. І завжди між нами, поруч з нами стояла вона. Неіснуюча, проте реальніша за живих людей. Ми майже ніколи не говорили про неї. Та коли при нічному чергуванні в обсерваторії розсувалося склепіння над телескопом, і в наші очі хлюпали іскристі хвилі далеких світів, ми мовчазно перезиралися і відчували: Віола поруч…

Згодом народилася донька. Ми нарекли її Віолою. Як же інакше ми могли б її назвати! А потім почалося чаклунство, іншого слова я не підберу. Донька підростала, оволодівала нашою увагою, серцями, ми вже навіть не могли помислити, що коли-небудь її не було біля нас. І ось тоді, коли їй виповнилося шість чи сім років, я вже не згадаю точно, нам зненацька здалося, що очима нашої дитини на нас дивиться Віола. Погляд, інтонації голосу, навіть подих… І ще щось невловиме…

Ми дивувалися. Тривожно перезиралися, читали думки одне одного, проте мовчали. І я, і дружина чогось боялися.

Минув ще один рік. Праця, турботи… А поміж ними — радощі виховання нової істоти, котра завітала до нас у гості з таємничого дивокола. Саме так я відчував цю чаклунську появу: не тривіальний факт народження ще одного вузлика життя з материнського лона, а казковий приліт якогось жар-птаха під нашу земну стріху, і ми повинні дати йому притулок, зігріти, допомогти оволодіти майстерністю подолання життєвих водокрутів.

Віола дивилася нам у душі глибоким поглядом, мовби жадала зруйнувати наше тривожне мовчання. Чи мені лише так здавалося?

Зрештою я відважився. Відбулася тривала, відверта розмова, в якій вияснилося, що ми з Надійкою упродовж кількох років мислимо і відчуваємо тотожно. Ми вирішили перевірити свої інтуїтивні передчуття: одного дня повезли восьмирічну Віолу в Пантеон Безсмертя. Вона весело щебетала, розглядаючи постаті геніальних людей та славетних героїв, вимагала пояснень. Я коротко розповідав про тяжкі й дивовижні шляхи шукачів та подвижників, які в густючих джунглях історії прокладали для людства надійні стежки до осмисленого прийдешнього, до оволодіння зоряною безмірністю. Очі доньки то спалахували іскрами захоплення й щастя, то вкривалися імлою смутку.

Нарешті ми опинилися перед скульптурою Віоли й Віктора. І я відчував, що тривога недарма гризла наші серця. Личко доньки якось дивно загострилося, очі сповнилися блакитним сяйвом. Вона незмигно дивилася на постать космонавта, щось тихенько шепочучи. Потім пригорнулася до мене, взяла за руку. її пальчики тремтіли.

— Віктор, — сказала вона. — Це Віктор…

— Звідки ти знаєш? — пошепки запитав я. — Звідки?

Надійка зблідла. Віола, наморщивши лоба, переводила погляд із скульптури на мене.