Чтение онлайн

У тисяча дев'ятсот п'ятнадцятім на Новий рік були ми в горах Карпатах, на верхах, по яких лиш відьми на мітлах» шугали… Стояли, значить, у лісі, мов ведмеді, вкриті льодом. Я був собі хлопчак от такий, як он… (тикнув на Василя). Щічки рум'яні, вус засівавсь. Горів усякими любвами преподобної мироносиці Євгенії Петровни, любвиобильної матрони славного міста Кишиньова. Зірвала мене рожевого, як квітку, а я чурбан — чурбаном, сльози лив, віршами признання скиглив і думав вішатись, бо згубив, мовляв, красу невинну.

Та, треба сказати, кров моя і душа, і все, що хочете, були на місці, владу. А серце, ніби новий годинник у чистій ваті, чулось м'яко і цокотіло до всіх, включно Євгенії Петровни, такими згуками, що тепер посвищи…

Але от два роки минуло, як покинув Петровну. Коли б ще от так собі чоловік жив, поле орав, жінку бив, з жидами лаявся — два роки, тьху, нюх табаки. Але в нас… У нас, брат, два роки підземного благодєнствія, коли над тобою, перед тобою, за тобою янчить смерть, значить: що ти з перкальового юнака станеш отаким ведмедем — єж первий єсьм аз. Вуса тобі таким ось рогом попруть, лоб зчугуніє, очі — олово, дивись не дивись, ні думки, ні страху, ні сумління в них, бо все там сірою масою злилось, от як пінявий сплювок.

І тоді ти знаєш одно: гину я, все гинь, і чхаю я на все те, хоча б воно бозна-яким там світом звалося. Пригадую, останній раз того самого карпатського Нового року баталєй наш польову Службу Божу в лісі на галяві отакій ширізній зі сніговим паркетом відбув. Пригадую, ялиці отак у дві стіні восковою колонадою в саме сіре небо шпичками вгрузли. Пригадую, дим кадильний від самого престолу димів і попик наш у всяких, честь честю, ризах голоском розкамарінскім Божі слова розтягав аж до наших вух. А ми, мов ступи, рядами все, та все рядами з папахами, та кляпами, та синіми носами… Ех, і народ був! І церкву, і Слово Бога на шпилі Карпат у часточках самого серця, Пана нашого, винесли. І я там стояв і чув, що погони мої крилами ростуть і хочуть підняти мене понад усе. І чув, що в душу мерзлу і мерзенну знов теплота ладану просякає і розводить лють мою воячу. А коли хрест над нами знявся, грохнули ми всі у сніг колінами і многоліття ринними голосами виводили…

І тут зненацька бах, тарах! Як хильнуло смереками, як судонуло мерзлою горою! Раз за разом три довбешки довбнуло, сукиного сина, у галяву. Ми-то всі, і я, і батюшка з хрестом, і весь старшинний персонал, мов листя, до землі припали і душами вп'ялися до її грудей.

— Здорава! — перервав котрийсь слухач.

— Двадцять трупів лишили на галяві. Змісило черепи… Ех!.. — і оповідач майнув пальцями лівої долоні. — А ранені от так і повзали по власній крові, мов моржі. «Дабєйтє! Братци! Дабєйтє! Хріста раді!» Кий чорт добивать стане, хоч би ти кишки свої по цілій галяві розволік.

І так чоловік спрашує: Бог чи чорт сильніші на цій самій землі? І тут чоловік і торкнеться отого самого иерву, на котрому висить уся людська менажерія. Так? Чи так? Куди от підеш, чого не візьмешся — всюди рука твоя торкнеться сажі з пекельного горіла. І чоловік стане чорний, як оті челюсті печі, випалені вогнем. І серце його ствердне й нерви всі зникнуть.

Тому я й кажу: не видержимо, братці. Повстанемо один на другого, будем, як пси, гризти один другому горло. Нема вже у нас отого всілякого… Бог, чорт, дівоча краса чи гнійна утроба розбитого чоловіка — все на одну пішло. Все от так, як смерч, крутить землю з небом чорним стовпом, і наші голови закрутяться, і ми всі крикнемо: досить! Брязнем усе об землю, і наші віитовки, і наших старших, і наші заслуги… Потопчемо нашими чобітьми все те, перед чим колись репетували ура, що на лобах у барвах несли, що в серцях сиділо теплим розумним словом і що вело нас на смерть… Так. Будете бачити!.. Це станеться точно, бо весь наш люд — мільйон на мільйоні — втратив бажання далі тягнути лямку оцього скотського животіння…

Бесарабець скінчив. У хаті тихо. Пики солдатів сторчали, мов омамлені. Після всі ворушилися, всі загомоніли, всі ловили поглядом: «Ну? Як ти?» — «А як ти? Що скажеш?»

«І звідки він узявся такий тут розумний?» — подумав Володько, який не слухав, а жлуктив цілим своїм єством слова солдата.

— Ей, братва! — кричав котрийсь знадвору, — Сюди!.. Половина мужви знялися і в хмарі пари витиснулися в чорне провалля дверей. На дворі мороз. Велетенських розмірів місяць хвойно злетів на широчінь небес і зупинився. За лісом, за підлісом, там, де угорське озеро, гуділо, гуло, клекотіло, здавалось, мороз і місячне сяйво тнуть і трощать ліси, мерзлу землю, кам'яні гори і саме склепіння неба, яке час від часу, ніби смертельно хвора людина, озарялося тремтячим струмом червоного сяйва.

Кулемети лічили одним тягом. Гармати наподоблювали діда, що зайшовсь страшним коклюшем, посинів, зачмихавсь і вже невстані зупинити шаленого пориву… З глибини, десь з-під лісу, ніби з придушених подушками ротів, виривалось глухе: «Урааа! Урааа! Урааа!..»

Солдати збились тичбою, повитягали шиї. Між ними молодики безвусі, оті перкальові юнаки. Всі наслухують говору заходу, який, здавалось, іде сюди якимись таємними підземними ходами.

— Іш надайот! — зауважив котрийсь.

— Да. А завтра-то і ми іспробуєм нємєцкаво перца…

— Ми, браток, вже нанюхалися його, аж у носі крутить, — додав той самий полтавець. — Підемо спать! — байдуже закінчив він і пішов до хати. За ним і решта пішли. Лиш один молодик довше стояв і вслухувався у мову війни.

«Назад» не верталися. Шляхом назад гнали лиш часом козаки полонених. Ідуть цибаті кістяки по грузькій дорозі в черевиках з обмотками. Хочеться дивитись на них з витріщеними очима, такі вони дивні, чужі й не наші.

— Хлєба! — просить і протягає жовту ручиську. На долоні металеві грейцарі. На чорта вони. Сховай. На шмат хліба… А, мадяр? Не дістанеш, коли мадяр…

А також гнали до штабу й зі штабу дезертирів. Це народ інший. Розплювательний — вишкребки великої імперії. Приводили таких до штабу, клали, один козак всідався на карк, другий на п'яти, третій вкладав на дезертирську спину — двадцять п'ять, п'ятдесят або й подвійно — відповідно до того, скільки раз без дозволу частину свою залишив.

А козачні в Жолобках повно. Рослі, стрункі, з кучером на двадцять п'ять. Дівоньки липнули до таких, а зупину не було. Не одна носила під серцем козачого сина. Кров волинських лісів і придонських степів зливалась в полум'ї кохання і тремтіло серце, і палали очі, ноги самі в танець несли під козачу гармонію.

У ці дні Володько пережив подію, що поклала йому на душі незабутній і незлічимий рубець. Все перегоріло і попіл розвіявся. Не розвіявся тільки отой зміст, який має в собі кожна подія. Весна, літо, осінь, зима кружляють навколо людини, що стоїть в середині всього, а зміст подій лишається в колі і творить повітря людини, творить її клімат.

Стіл безногий, стократ проклятий, і купа книг, які Володькові руки зняли з-під вояцької підошви, наробила гамору. Вернувся ніби хтось до двора… Кажуть, знайшов порожні покої зі стінами, на яких одні плями вказували на минувшину. Пішли по селу запити та перепити. Докотилося і до Матвієвого хутора, бо ж Зінька Кущина «хрест святий і приссяибо» власними (от хай повилазять, як ні) очима бачила, що Настя несла дуже гарний стіл. І вона, Зінька Кущина, подумала собі: це, певно, з двора. А хай йому частець. Підіткнула спідницю вище колін і стрімголов до двора. Спізнилася. Не знайшла більше стола для себе.