Чтение онлайн

А за той час, потайки від народу, край наш Україною став. Хто знав про це? Співали ми: повій вітре на Україну… Але то десь там далеко земля та лежала… Так звалась вона. Сьогодні, видно, все так звати хочуть. От як… А власть українська, може, зараз і є в Києві… Але в нас ні… У нас ще Росія. Ніхто у нас не пройнявся Україною, тому і не диво, що ми бунтуємо. Хай би не боялися нас, а прислали якого оратора і все… Хіба ти не бачив, скільки книжок розкидали між людьми оті-о, що революцію повели… А що ж українці? Чому нічого нема?..

— Є, — каже Володько. — Он і Захар знає. У семінарії «Просвіту» роблять. Хуру книжок привезли…

— Мало! — різко і твердо заявляє Єлисей. — На Дермань не хуру, а сто хур треба. У кожну хату. Хай не пожалують грошей. Осики хватить на папір, а книжка хоч чорта впече. Та й не одна книжка. Живе слово повинні між люд пустити. Скажім, хто не знає читати… А є такі, — взяв книжку і скурив. А живе слово всіх сягне. Чому Петлюра цього не робить?..

— Сам він усього не може робити. Стільки міст, стільки сіл, — пробує захищати Петлюру Володько.

— То… Хм… Сам. Сам ні. Наказ треба дати. Послати когось. Мало горлаїв?

Дивним став Єлисей. Він ніби сам на себе сердиться. Книжку цупко тримає у правій руці. Він сердиться, що все так ніби просто, а ніхто як слід не зробить. Чому, мовляв, нема ніде чоловіка. Сказав так і є так.

Не бере цієї ночі сон. Усі знають, що діється сьогодні на світі. Володько довго вичікує, поки дядько піде спати, щоби скористати з його таємничої книжки. Нарешті до справи втручається Одарка. Вона сердиться:

— Старе дупло, а вічно з отими книжками носиться. І нащо воно тобі?..

Хоч це відноситься до Єлисея, але ж йому не догаряє, бо це не первина. Як розтолкуєш «їй», що значить книжка? Де є таке слово? Чи ж зрозуміє вона, сухенька, оточена клопотами, горшками, кумами жінка, що поза тим існує величний світ — вширінь, вдовжінь, взад і вперед, на безліч віків і верстов… Що в тому світі живуть люди… І люди творять історію, вбрану ось у цю купку пов'язаного паперу. Візьмеш його, піднесеш під ніс і твій короткий погляд стає безконечно довгим. І відкривається перед ним страшна картина, подібна на страшний суд. І чуєшся ти великим судією з насупленими бровами, бо серце твоє болить — чому так, а не так, сталося? Береш вагу, кладеш на терези добро і зло й бачиш безліч зла і так мало добра. І думаєш: ні. Далі так не сміє бути. Моя мудрість — велика мудрість. Я зроблю так, як сам Бог хоче. Перед моїми очима тисяча помилок, які я розумію, відчуваю і які напевно тепер обмину. Предки! Я болію вашими хибами, але я благословлю вашу відвагу, з якою ви їх робили, щоби показати мені, як їх обминути.

Єлисей думає. Після кладе книжку і виходить надвір. Поки вернувся, Володько вже заволодів книжкою, відхилив першу завісу до входу її великого світу і захлинувся ним. Увійшов Єлисей. Постояв коло Володька, а після каже:

— А знаєш… Коли вони збиралися, сам радів. Треба ж нам твердої влади. А ось тепер. Вийшов, знаєш, надвір, щоби послухати на Здолбунів… Чорна ніч і тихо. Шкода, що вони пішли туди. Вони ж пішли, щоби покласти на наше село і на наш люд вічну пляму ганьби… А хіба ж це справедливо?.. А хіба ж наше село не ліпше зі всіх сіл, що є навколо? І як то так?

Ці питання заскочили Володька, Як на них відповісти? Він подумав і сказав:

— Може, то тому, що тут стрілося дві сили. Сила порядку і сила непорядку. Сила непорядку взяла верх. А зрештою, хто знає. Оті матроси… Самі ж ви сказали, що Сергій все знає, бо він усе бачив. Він бачив хтозна-що. Він усе торочить про Лєніна і Маркса. Ви ж чули. А хіба ж наше село це потребує? Село хотіло твердої влади… Правда ж? А Каміняка з Корнійчуком Маркса. Дурні дурних пізнали і пішли валити Петлюру. А Петлюра… Хто знає, хто він… Але, що він не поміщик, це відомо. Він за Україну і все…

— Бо він сам винен… Сам і більш нічого. Я це казав, кажу й казатиму! — сердито з притиском зазначив Єлисей. — Раз берешся за діло, то роби так, щоби пальці твої на всьому видно було. Щоб усі чули, що ти господар. З нашим народом усе можна зробити, але треба руки… Хіба не знаєш, як твій батько перебирався до Тилявки. Поки давав попуст — все розповзалось. А взяв у жменю віжки, закрутив на п'ястук і поїхав. От як треба.

Після цього Єлисей ще раз сердито спльовує і відходить до кухні, де під бугаєм кладеться. Але спати не спить. Чути, як перевертається з боку на бік, щось бурмоче під ніс, лається.

А Володько пішов у книгу. До нього заговорив його вічний голос, голос бажання знати. Кожна картка це ступ у невідоме. Він читає і бачить перед собою стару Україну. Степи, луги, праліси, дикі трави. Це рай, повний звіра всякого, повний меду і квітів запашних. І ходить у тому пралісі чоловік, що зветься козак. У очах його далечінь, за якою не бачить того, що перед ним. А коли гляне в землю — забуває, що, крім цієї плямки, на якій спинилось око його, існує великий мир навкруги.

Ніхто не взяв козака за свого і ніхто не випустив його з рук своїх. І так тягнулось літ триста.

Ще оповідає Володькові книга про царства та королівства. Встають в уяві якісь, не то хижі, не то дикі царі. Набубнявілі сірі очі дивляться в чорну безодню, де плач, муки, слизька пліснява здовж і вширш безконечної тюрми. Сатана по ній верхи на дикому огирі гасає, топче погнуті спини своїх підданих, січе живі голови сатанинським мечем. І ніхто не вирве з його рук влади, бо за ним диявольські, закляті великим прокльоном, легіони. Вони такі ж безоглядні, як смерть, і рятунку від них нема нікому.

Володько бачить ще королів. Ніщо в світі не може бути більш бундючне, зі закопиленою навмисне для показу губою, ніж ці безкості постаті. Вони сходять угору і вниз по сходах, що нагадують мармур, а в дійсності є звичайним деревом, критим дешевою барвою, що наподоблює барву того каменя. І це якось так дивно виглядає, ніби в комедії. Кунтуші, лемент, штучні слова, штучні постави, штучні рухи. Одна, друга, третя дія і падає завіса. Все зникає, тільки лишаються спогади, ліси, повстанці, дивна мова, химерна тінь, чи світло, що час від часу вибухне і згасне.