Чтение онлайн

— Воводьку, Воводьку… Дузе тебе бовить?.. — питає та навшпиньки спинається, щоб зазирнути братові в обличчя.

— Ах, іди ти собі, — відповідає той, і Хведот далі нічого не розуміє.

На дворі гарчить машина. «Но!.. Но-о-о!..» — гукають поганячі, а в такт поцьвйогують батоги. Володько намагається визволити здорове око, яке тільки злегка припухло, бо темнота обридла йому. В лобі над бровами щось дуже тисне і заважає розплющитись окові. Одначе Володько розплющує його і дивиться в стелю.

Зір неясний, химерний. Стелю з дощок, з тонкою верствою тинку, розмальовує Володькова фантазія різними малюнками. Він знаходить там стару бабу повитуху, Секліту. От вона здоровенна, з величезною головою, окутаною у вовняну хустку. За нею біжить з двома головами пес. Одна голова спереду, друга ззаду. Секліта (видається Володькові) рухається в напрямі лісу… Он той ліс. Балка якась, а далі не то ставище, не то нивка збіжжя. Над усім палахкотить сонце.

Фантазуючи Володько забуває біль. Коли спиняється машина, до хати забігає то батько, то хто інший з робітників «зобачити, що поробляє наш слабий».

На другий день око зовсім заплило гноєм. Машина відмолотила і на хуторі стало тихо. Батько роздумував: їхати чи не їхати по лікаря? Їхати — грошей шкода, не їхати — дитини шкода. І так у роздумуванні минав день за днем. Кожного ранку і вечора дбайливо промивав він Володькові рану. Промиваючи, питався:

— Ну, як? Не краще?..

— Не знаю, тату… Не чую.

— А болить?..

— Болить.

— Ну, ну… Ти-но мені будь козаком…

Мати парила молоко, варила яєчка, пекла для хворого коржика, а при хворому, траплялось, дістане дещо і Хведот, який чапів тут невідступне. Промивати ока Настя не сміла. Матвій боїться, що «вона» не потрапить і чорт батька зна що напецькає. Настя не сперечалась. Вона тільки вечорами, коли гасили світло й усі клались, довше ніж звичайно простоювала навколішках та молилася щиро і тепло. Вона чекала чуда і чудо сталося.

По двох тижнях Володько виразно відчув, що око його збереглося. Воно починає вже ворушитися та продирається назовні. Корови ввесь цей час прийшлося доглядати самій Насті, зате не було кому затопити, щоб «який там харч спартолити». Але Матвій не проявляв невдоволення, хоча той харч часом зовсім зле був «спартолений». Що подієш? Не розірветься ж «вона» дійсно.

Минуло ще пару днів. Володько знову гонить корови. Око вже гоїться. «Слава Богу, — думає Матвій. — Обійшлося без утрати». Він приходив щодня втомлений з корчунку, спокійно сідав за стіл, комляв хліб, їв бараболю зо шматком сала, заходив до худоби, а опісля лягав.

Володько згадав про песика, якого приніс Василь. Одного разу питає Василя:

— А де твій собачок?

Це було під вечір, коли Василь пригнав саме з паші худобу.

— А ти ще його не бачив? — хвалиться Василь. — Це вже такий псюра, що ой-ой!.. Не скажеш мамі, то покажу…

— Дурний би був казати, — дивується Володько з Василевої наївності.

— Ну, то ходи…

І вони пішли за клуню, де ростуть кущі агрусу, малин, бозу тощо. З цього боку стіна клуні не задельована дилями, а лише заложена міцно зв'язаними батьком в'язками пшеничної соломи. А батько, коли вже в'язав в'язку, то в'язав. Як камінь. Дійсно з таких в'язок можна стіну мурувати.

Оцією-то солом'яною стіною покористувався Василь, щоб заховати свого собаку. Він висмикав одну в'язку, зробив у стіні кубашку, вистелив її м'якенькими тринами і там щеня вселив. Кожний день приносив йому туди їсти «помийок» з муки, молока та води.

— Він вже не сліпий… Бачить все і п'є молоко, як кіт, — пояснює Василь, тримаючи песика перед самим Володьковвм лівим оком. Цей взяв його на руки:

— Аа, — каже. — Тяжечий який. Ну, мій собачечка… Мій баця… А їсть він хліб?

— Що ти ще хоч, — ніби оправдується Василь. — Від такого щенюка хочеш, щоб він вже їв хліб. Але він хутко їстиме.

— А Хведот ще його не бачив?..

— Ні. І не треба. Цей розбовтає всім. Собачка злегка тремтів і пискав носиням.

— Ну, нічого, — авторитетно заявляє Володько. — Гарний щенюк. Ти добре зробив, що взяв його. У господарстві мусить бути собака. На… А матері я не скажу…

Володько пас уже давно корови, але око якось не гоїлося. Батько довбавсь у ньому своїми пальчищами, малий терпів біль, ціпив зуби, але наслідки зо всього погані. По лікаря їхати дуже не хотілося Матвієві. Це стільки коштуватиме, а до того ще й часу немає., То сюди, то туди. То до Лебедей, то Григорчука, то на ярмарок… То корчунок. Знову нова лиха година принесла новий клопіт.

Матвій порішив був дочекатися понеділка, запрягти коні і відвезти малого до лікарні… Прийшов понеділок. Ні, думає. Доорю оце вже зяблю… Погода тепер довго не затягнеться, а у вівторок поїду. Коли ж то приходить зо школи Василь і першими його словами було:

— Тату! Застав'є продається…

— Що? Як то? Де? Хто тобі казав?

— Ціле село говорить. Люди сунуть і сунуть де двора. Вже, кажуть, на куплю записуються.

— От тобі й на! Ще ж вчора нічого не було чути. Ну, стара, — каже Матвій. — Програне наше. Нічого тепер не вскубнеш.

Розуміється, така вістка зовсім перебила Матвіїв намір їхати до лікарні. Мусить піти до двора.

А тут пополудні пригнався засапаний Матвіїв брат Єлисей.

— Знаєш?.. Застав'є продається. Оце я прибіг, думаю — побіжу, а то розхватають, а ти й не знатимеш нічого. Уже запис іде. Ходім!..

— Сідай-но. Ми ось пополуднали, але ти ще щось з'їси…

— Аа, ніколи… Ні-ні. Не роби турботи. Спасибі — я…

Але Настя вже краяла на полумисок кус вареного сала. Само собою, Єлисей кусник-другий взяв, хліб намастив, щиро насолив…

— А як, їй-Богу, дешево, — казав поспіхом Єлисей. — Всього триста, — наголошував на а. — Та це просто дешевка.

— Дешевка то дешевка. Різал-ма з такою дешевкою. Де ти тепер що пірвеш? Звідки вичавиш?.. Ти ж знаєш, що задаткував я оту он там латку.

— Тьху!.. — живо сплюнув Єлисей. — Не журись. Ходім-но до двора, а може, що й видумаємо. Може, як півдесятини подужаєш, а ми з Пархвеном півтори, а разом дві загорнемо, — і чвиркнув прудко і далеко крізь зуби…

— Ох, тошненько мені та нудненько мені, — тошніла Настя.