Чтение онлайн

Володько уявляв, як вимовляла ці слова. Уявляв її цілу. У темноті зовсім виразно перед ним з'явилась і стояла. Променисті, сині очі, рожеві щоки і тонкі, червоні уста. Вагався. Сергій мовчав і чекав.

— Ніколи ще не був на досвітках, — сказав Володько.

— Не важно.

— Йду! — рішив Володько.

Обидва повернули й через городи пішли. Темно було. Зорі зникли, по селі співали півні на зміну погоди. Вітер час від часу пошарпував верхами дерев, ніби сердитий учитель своїх школярів…

Зійшли в долину, перейшли кілька подвір'їв, перелізли кілька перелазів, роздражнили собак. Хата Євдошки стародавня, в зруб, з малими вікнами. Світло ледве пробивається назовні, у вікнах людські плечі. Чути лагідний, дівочий спів і регіт парубків. Десь вирвався пес і загавкав.

— Ти! Пішов геть! — крикнув Сергій, і пес одразу сховався. Володько почував себе негаразд, але бадьорився. Думав, що казати як прийде, як тримати себе.

Сергій іде попереду. Повернув дерев'яну завертку й пхнув скрипучі двері, що провалилися в чорну яму. Переступили високий поріг, зігнувши порядно голови.

Двері з хати відчинились самі.

— Гей! Хто там ще? Нема місця! Вертайсь! — кричали з хати.

— Зачини губу! — суворо крикнув Сергій. — З дороги! Знову високий поріг. Знову низький одвірок. Простора, низька хата й повно диму та людей.

— Дай Боже вечір добрий! — театрально гукнув Володько. Парубки, дівки, прядки, дим, сміх, пісня.

— У-У-у! — загули парубки. Тут вони всі. Ілько, Антін з перев'язаною головою, Демид, Йон. Кинулись до Володька. Той підняв голову, як на сцені.

— Здоров, братва! Як є?

— Живем та хліб жуєм!

— Дай Боже, дівчата! Чи приймете?

— Дай Боже! Самі вступитесь. У нас не приймають, — хором відказали.

— Ну, й хороші!

— Та не ваші!

— Рада душа в рай.

— Та хвіст не пускає, — додав котрийсь з хлопців.

— Ха-ха-ха! — зареготали всі, навіть ті, що сиділи навкруги на лавках і що здебільша слухали та мовчали. Верховодили Демид, Ілько, Антін та Йон. Здорові, широкоплечі, справжні козарлюги. Тільки коня та шаблю і на Запоріжжя.

Володько оглянувся по дівчатах, але Ганки не бачив. Це неприємно, але не подавав знаку… Не бачив також і Наталки. Самі молодші дівчатка. Зо старших одна Дарка. Всі прядуть. Тільки прядки гурчать.

Настрій приємний. За вікном свище холодний вітер, а тут тепло, горять дві лампи, молоді, веселі люди. Чимсь старим, давнім віє, ніби тут панує дух предків. Так, мабуть, було сто, двісті й більше літ перед цим, так і тепер. Тільки одяги дещо змінилися. Нема ні корсетів, ні вишивок, ні свиток. Легкі перкалеві блузки, спідниці… У хлопців кепки, штани-галіфе й чоботи.

Всі якісь напружені. Очі, уста, щоки свіжі, здорові, блискучі. Кожний хоче з чогось сміятись, показать свою силу, свій дотеп, свій розум. Всі, ніби на картині… Вище, нижче, ще нижче… Там далі тіні — чорні й сірі, невиразні, ворухливі. Профілі, вираз, мерехтлива зміна, на і дай… Ось, здається, чекають чогось… Очі, уста й груди… Гаряча іскра спаде й спалахне, і серце заб'ється, і сміх розкотиться — бадьорий, лоскотливий, жадібний. Ось ноги тупотять і просять ритму, тремтять коліна, вигинається пружний стан, випинаються груди. Все тепліше й тепліше стає. На чолі сходить піт, мов роса, мов дихання. В очах легкий туман, як душного вечора… У вухах дзижчить нап'ята струна.

За вікном собачий гавкіт і спів півня. Вітер підхоплює звуки й відносить їх куди хоче. У сінях рипнули двері, й у затишку, під зрубом вже стоять. Вітер б'є об зруб своїми грудьми. Сердито, поривно. Відступить раз, затихне, ніби збирається з силою. Розігнавсь і тарах! Тільки заскрипіли крокви вгорі, і солома піднялася. У щілинах на кілька ладів засвистало.

— Ні, ні! Чекай!.. Йон! — Чорно так, а в хаті регочуть.

— Сказився!.. Йоне!.. Ой!..

Гарячі уста, що горять і тут… Вітер знову вдарив, знову відбився, знову заскрипіли крокви й знову всі щілини засвистали. Недалеко голосно заспівав півень. Оленка вирвалась, стріпнулась, скрипнули двері, а Йон став проти вітру…

— Дми! Бий у груди! — Тільки кучер має на вітрі. Ніби на летючому їде коні…

— Просто на тебе? — кричить Антін.

— Просто на мене! Розмахнувся, вдарив, і той ліг! — чітко, ясно відрубав Демид.

— Трупом! — хльостко додав котрийсь.

— Не трупом! В зуби калатнув, а душа не в зубах. Думав, мене не візьме, — завершив Демид, повернувся рвучко й заспівав.

— Хто бреше? — хильнулись сюди й туди двері, бо вступив Йон. Йому ніхто не відповів, бо всі співали. «Ой, у полі вітер віє, та жито половіє. А коза-ак дівчину, та вірненько лю-у-у-бить, а зайнять не посміє…» Дзвенів тенор, рвався на кусники, носився в повітрі. Його підхоплював бас, що ревів на всі боки. Хитались голови, миготіли носи й кучері, напинались карки й підборіддя.

Серед пісні знову відчинилися двері й всі оглянулись. В одвірках стояла Ганка. Уста сміялись, очі сміялись, сміялась ціла у шовковій, бронзової барви хустині.

Володьків тенор ще звучніш задзвенів, перелився кілька разів: «… що женитись дума-а-а-а-ає, ой, і того ж він… та і не горне-е-е-е-ться, бо й пого-о-о-о-вору бої-і-і-і-і-іться…»

Ганка протискається до дівчат, їй підставляють ноги, Антін, басуючи в пісні, півкроку поточився, і Ганка опинилась за його широкими, як мур, плечима.

— З дороги! Антоне! Пусти! — кричала вона й гатила обома кулаками в Антонові плечі. Але Антін співав собі, тільки бас його в деяких місцях деренчав.

Нарешті Ганка прорвалась до дівчат. Ось підбігла до одної, до другої. Тій щось шепнула, ту обняла, нагиналась, розгиналась, відкинула велику, теплу, що мала на плечах, хустку, поправила коси… Заложила обидві руки за потилицю, а груди повні, круглі й пружні вип'ялись під тонкою блакитною блузкою. Одна тільки мить…. Ось вона вже поправила коси й обернулась, хитнула головою…