Волоцюги
Шрифт:
– Аллаh спочатку насилає людині малі покарання - депресії, втрату успіху в житті, - сказав пан Фарзі кореспондентові AFR.
– Відкидається попередження - вона вмирає. Коли ж глухими до знаків Аллаха залишаються всі - він обрушує на наші голови землетруси й Цунамі.
Напередодні саме в цьому районі викинулися на суходіл десятки китів та дельфінів. Як повідомляє британська газета “Independent”, ще 4 грудня з цього приводу в інтернеті з’явилася тривожна інформація, яку оприлюднив професор Аруначалам Кумар. Відомий індійський натураліст стверджував: масове самогубство китів і дельфінів - це знак Природи, попередження людству про небезпеку Хвилі. Гіпотеза ученого підтвердилася з похибкою на тиждень.
Дещо іншої думки дотримується Далай-лама.
Серед основних причин подібних природних катаклізмів він не виключає непорозуміння між людьми й релігіями, а також накопичення в певних регіонах негативної чорної енергії, викинутої homo sapiens у ноосферу. Причому ця енергія не обов’язково дає про себе знати там, де вона породжується. Світ єдиний.
– Попри суттєві розбіжності, у всіх релігійних традиціях є поняття “вища сутність”, - сказав агенції AFR Далай-лама.
– Її називають Богом, Аллахом, Буддою чи Бодхісаттвою, дають різні пояснення. Проте всі визнають, що вона є: Сутність, яка володіє обширнішими знаннями, глибшим досвідом і колосальною енергією…
Останнє повідомлення AFR. Майже за голлівудською версією фантастичних фільмів “Чу жий”: до Старого Світу прийшли гриби-людоїди!
Наш кореспондент повідомляє: “Труни із залишками туристів, що загинули під час Цунамі, ще прибувають до Європи, а тут вже хазяйнує жахливий біологічний “чужинець” - рідкісна форма грибкового захворювання, не знаного раніше. Особ лива паніка почалася у Швеції, яка втратила від Цунамі близько шістсот чоловік. Четверо людей захворіло, сотні прибулих кинулися до лікарень перевіряти, чи є в їх тілах смертельний гість азійського походження. На думку доктора Фернандеса зі Стокгольмського інституту захисту від інфекційних захворювань, на європейців напала грибкова пліснява, яка піднялася хвилею з океанських глибин. Ті, що постраждали, - або ковтнули її з водою, або вдихнули з повітрям, коли вибиралися з районів потопу. Смертність серед вражених досягає 80 відсотків…”.
Страшенно свербіла гіпсова нога. У подихах легкого океанського мусону ледь шамотіли мовчазними мантрами розвішані ще до цунамі різнокольорові прапорці з текстами й зображеннями міфічних тварин. Лунгта, Кінь вітру, символ удачі в потойбічних мандрах… Сонні дерева ніби розчинялися в мареві марнотних людських намагань заручитися спочуттям могутніх божеств і місцевих духів, спроб повернути гармонію з природою. Солодкуватий сморід кремованої людської плоті впереміж із димом воскурень і спалених жменьок жертовних санг тягнувся вибалком до надокеанської Ступи.
Мартін вимкнув портативний радіоприймач, і вони ще довго не могли заснути на своїх розкладачках у місячних сутінках 30-градусної тропічної ночі.
– А чули, Антоне Омеляновичу, що в горбатої Вєрки геть усі кури подохли?
Кума Марія якось раптово перескочила до цієї гарячої теми від похорону “такого молодого” Геньчиного зятя Сергія. Біда, та й годі: відколи вернувся з афганської війни - усе смерть шукав. “А то ж було так гуляв! Пороблено - вони всі, наші солдатики, повернулися звідтіля не в собі”… А це якось перед Спасом одягнувся у все чисте, напився до чортиків і - повісився на бантині в сараї.
– Сьогодні зранку зайшла в курятник - а вони всі лежать покотом.
Компанія сама перетворилися на сполоханий курятник. Здорового глузду не втрачала все та ж кума Морозиха. Надивилась-бо ще й не такого - колись працювала старшою куховаркою радгоспівської їдальні для сезонних найманців. Авторитет - усі розписувалися у відомості про пенсію хрестиком, а кума як махнуть вензелями, - королева…
– Яка чумка, яке отравлєніє гербіцидами?!
– зі знанням справи перебила вона нестримну повненьку сусідку Цвіркуншу, що саме розказувала про своїх курей (також дохнуть, ніби мухи, тільки не разом, а поодинці).
– Гербіцидів у нас не бачили з времьон павловської грошової реформи. Пташиний грип - ось! До циган треба їхати, вошей купити та по три штуки - кожній курці. Помните, як ми колись від жовтухи спасалися? І не слухайте того заїжджого п’яничку-ветерінара - бреше, усі вони брешуть. Божа кара прийшла на наші грішні голови!
Бабусі принишкли вдруге і, знаючи дещо войовничий характер побожної Морозихи та її зв’язки з новомиргородськими штундами, врешті звели все до класичного: “Що поробиш - якось воно буде”.
– Приїде сьогодні моя Тамара, - підвела риску кума Марія.
– Вона ж на охматдета в Черкасах вчилася, може знає шо до чого…
Зморшкуваті очі старенької Марії ні з того ні з сього затяглися сухим туманом, а з нього тоненькою цівкою, як із горловини самогонного апарату, потекли самотні сльози. Згорблена кума, ніби мала дитина, заходилася шмаркати носом, хаотично облизувати посинілі губи беззубого підборіддя, силоміць стримуючи хвилю душевного болю.
Усі знали, чому плаче Марія. Мало того, що намучилася у війну “острахбахтєром” у Германії, - он до сих пір на погану погоду руки від побоїв крутить. Дочки від покійного чоловіка Тамара та Галина як поїхали десь на заробітки - так і не вертаються. Двох діточок бабі на утримання прислали - п’ятирічного Гіві й семирічну Анжелу, - ото й уся радість. Пізніший син Марії - байстрюк Юрко - тут у радгоспі телятником на фермі. Його синочка Артура також доглядає баба. Після Чорнобиля, куди непутящого Юрка призвали “партизаном” на ліквідацію аварії, геть спився, з першою дружиною, молдованкою, розвівся, у другій сім’ї, уже із сезонною білорускою - також колотнеча. “А больне ж від атому - єлі ходить…”. Тиждень тому вкрав у матері “возмєщеніє”, з таким трудом отримане нею за німецьку неволю. Вчора під вечір знову приходив до переляканої Марії, “требував цілу трилітрову банку самогонки”.
– Каже: треба - і все, - безутішна кума Марія вже не стримувалася, мов безсила риба, хапаючи повітря.
– А я ж знаю навіщо треба - щоб зі своїми дружками знову напитися до нестями, а потім ганяти всю ніч бідну Ядвігу. Горе мені, горе… Кажу йому: побійся Бога, я ж на смерть собі приберегла!
А щоб ти уже очі тою водкою залив, а щоб тебе уже той атом розірвав! Так він як загарчить, схопив мене за барки - нову кофту, дивіться, порвав, - ледве втекла городами…
– А ви, кумо, зачиняйтесь у хаті на замок, - дала пораду мудра Морозиха.
– Хоча, канешно, замок - воно до сраки, у мене он наші бомжі всю консервацію забрали, та все-таки…
– А мою Лиску, ви ж знаєте, маловищани уночі вивели із сараю та й зарізали у посадці…
Останнє смиренне покоління жінок, що вміло терпіти та старіти.
– Давайте, кумоньки, краще заспіваємо, - порушила неловку тишу мати Антона. І першою затягла високим, густим, трохи застудженим голосом, від якого мурашки по тілу побігли:
Посадила огірочки Близько над водою,
Поливала огірочки Дрібною сльозою…
Пісня не пішла. Застрягла у горлі, мов лопнула струна. Ой, горечко… Антон, слава Богу, приїхав, а як там ще двійко її синів? Минулоріч, саме отак перед жнивами, усі троє покинули свої сім’ї! Не встигла оговтатися після нещасливого отелу корови, а тут вони - Володя, Петро, Антон. Біда одна не ходить. У кожного - по двоє онучок, на кого ж їх, бідних, зоставили! Невістки - гарні, працьовиті, мали квартири, машини, роботу, - живи собі як у Бога за пазухою! Ні, сивина в чубі, а їм усе щось не так!