Шрифт:
Annotation
Росс Томас
Росс Томас
Восьмий гном
Восьмий гном
Рос Томас
1
Під час війни Майор Джексон служив в Управлінні стратегічних служб, здебільшого в Європі, хоча приблизно за чотири місяці до завершення бойових дій його доправили до Бірми. Йому не дуже подобалася Бірма, її джунглі чи те, що йому доводилося в них робити, але тепер, коли війна закінчилася, як і OSS, Джексон майже вирішив повернутися до Європи, бо підозрював що так чи інакше він міг би заробити там трохи грошей. Можливо, багато.
Чи повернеться Джексон до Європи тієї ранньої осені 1946 року, значною мірою залежатиме від того, що вдалось домовитись гному. Джексон чекав на нього зараз у коктейль-барі Green Gables на La Cienega, трохи нижче бульвару Санта-Моніка; і, як завжди, гном запізнився.
Джексон, якому було тридцять два — насправді майже тридцять три — навчився чекати під час війни, яка, як він трохи здивувався, майже на 90 відсотків складалася з очікування. І хоча гном запізнювався майже на сорок п’ять хвилин, Джексон терпеливо сидів, не метушившись, не згорбившись у глибокому кріслі за низьким столиком. Він повільно сьорбнув пива, щоб вистачило, і воно ще не закінчилося й наполовину. Для розваги була запекла суперечка за сусіднім столиком, щоб послухати.
Суперечка точилася лютим шепотом майже стільки часу, скільки Джексон чекав. Це було між молодою парою, і спочатку мова йшла про гроші — точніше, про їх відсутність — і про недбале поводження жінки з тим маленьким, що було. Але тепер вона розпочала жорстоку, нищівно інтимну контратаку, обравши своєю зброєю сексуальну неадекватність чоловіка.
Оскільки Джексон був зазвичай цікавою людиною, насправді трохи більше, ніж більшість, він трохи поворухнувся в кріслі — невимушений рух, який, як він сподівався, дозволив би швидко, непоміченим поглядом на жертву.
Молодий чоловік сидів, похиливши голову, покусавши губи, і слухав своє прокляття, яке, мабуть, ставало ще жахливішим від пестливого шепоту, який його виносив. Він також був досить блідий, хоча, коли напад жінки почався вперше, він міг почервоніти рожево або навіть багряно. «Він схожий на рум’янця», — подумав Джексон.
Жінка, здавалося, була приблизно такого ж віку, як і чоловік, і хоча вона була набагато менш красивою, вона була більш ніж гарною. Однак Джексон не очікував, що вона буде настільки спостережливою. Вона майже миттєво помітила його пильний погляд і перервала своє шепотіння, щоб зиркнути на нього й запитати: «На що ти дивишся, тату?»
Джексон знизав плечима. «Я просто хотів побачити, де він стікає кров'ю».
Якби не «Поп», він міг би посміхнутися або посміхнутися, коли сказав це. Волосся Джексона було сивим — фактично майже білим — і хоча він досить часто про це думав, якась зворотна гордість чи марнославство завадили йому пофарбувати його. Іноді, коли його запитували, як правило, жінки, він казав, що все змінилося миттєво під час війни, коли він був на романтично-таємничій місії для OSS. Власне, воно почало сивіти, коли йому було двадцять три.
Після тріску Джексона юнак різко підвівся. Роблячи це, він випадково перекинув своє пиво, яке залило стіл і навіть вилилося на його бутерброд. На щоки юнака знову з’явився колір. Його губи почали працювати, поки він стояв там. Вони спочатку трохи тремтіли, але нарешті він витягнув це.
«Ти справді погана погана сука, чи не так, Діано».
Оскільки це, звичайно, не було питання, молодий чоловік не став чекати відповіді. Натомість він розвернувся й помчав навколо столиків до трьох вкритих килимом сходів, що вели вниз до фойє коктейль-бару.
Жінка хвилину-дві дивилася йому вслід, її власні губи ворушилися так, наче вона все ще мовчки репетирувала кілька невимовлених рядків. Потім вона подивилася на стіл із двома недоїденими бутербродами та розлитим пивом. Здавалося, вона уважно вивчала безлад, наче колись хотіла намалювати його по пам’яті. Нарешті вона подивилася на Джексона. Він побачив, що її лють зникла, можливо, витекла в якусь таємну схованку для можливого повторного використання. На ній також з’явився новий вираз, вираз трохи спантеличеної нечесності.
«Хто заплатить за все це лайно?» вона сказала.
Джексон похитав головою. «Це дивно».
Вона швидко встала й мало не кинулася навколо столів до трьох сходинок.
«Гей, Джонні!» — покликала вона. "Почекай!"
Але Джонні давно не було. Вона поспішно спустилася трьома сходинками, шукаючи Джонні, а зовсім не куди йшла. На останній сходинці вона перекинула Ніколае Плоскару, гнома.
Гномові було недовго йти, але він все одно сильно спустився вниз і приземлився на зад. Жінка глянула на нього вниз; сказав: «Ой, чорт», як вибачення; і кинувся за двері за зниклим Джонні.
Ніхто не запропонував карлику допомогти. Здавалося, він цього не очікував. Він повільно підвівся, з великою гідністю, і задумливо відмахнувся від рук. Після цього він похитав великою головою з легкою огидою і знову почав підніматися трьома сходинками, піднімаючись по черзі завдяки своїм коротким, трохи зігнутим ногам.
Плоскару пробрався крізь столи до місця, де сидів Джексон. «Я спізнився», — сказав гном і піднявся на одне з глибоких крісел, змішуючи стрибки й звивання, які, здавалося, були напрацьовані.
"Я звик до цього", - сказав Джексон.
— Я не воджу, — сказав гном, ніби відкриваючи якусь таємницю, яка давно приховувалася. «Якщо ви не їздите в цьому місті, ви повинні покладатися на запізнення. Коли я був у Нью-Йорку, я їздив на метро і майже ніколи не спізнювався. Цікаво, чому тут немає метро».
У карлика був помітний румунський акцент, мабуть, тому, що він навчився англійської досить пізно, задовго після французької мови, якою він розмовляв практично без іноземного акценту та майже такою ж бездоганною німецькою. На початку війни, у 1940 і 1941 роках, Плоскару працював на британську розвідку в Бухаресті — точніше, на двох англійських шпигунів, які видавали себе за кореспондентів кількох лондонських щоденних газет. Один із шпигунів, як Плоскару якось сказав Джексону, був досить компетентним, але інший, постійно хвилюючись про його п’єсу, яка в той час була поставлена в Лондоні, виявився майже невдалим.