Чтение онлайн

Я знову перевернув аркуш. На мапі були позначені всі орієнтири, про які мовилося в листі.

— Отже, вони там, — прошепотіла Синтія, показуючи на аркуш паперу, який я тримав у руці. — Вони у воді. — Вона глибоко вдихнула повітря. — Отже… вони мертві.

Усе попливло перед моїми очима. Я моргнув кілька разів, віднайшов фокус. Знову перевернув аркуш, перечитав листа, потім подивився на нього не як на щось написане, а під суто технічним кутом зору.

Він був надрукований на стандартній друкарській машинці. Не на принтері комп’ютера.

— Де ти його взяла? — запитав я, з усієї сили намагаючись контролювати свій голос.

— Він був із поштою Памели, — сказала Синтія. — У поштовій скриньці. Хтось його там залишив. Листоноша його не приносив. На ньому немає ні марки, ані чогось такого.

— Ні, — сказав я. — Хтось укинув його туди.

— Хто? — запитала вона.

— Я не знаю.

— Ми повинні туди поїхати, — сказала вона. — Сьогодні ж, тепер, ми повинні з’ясувати, що там є, що там під водою.

— До нас уже їде детектив Ведмор — жінка, яка зустріла нас на причалі. Ми поговоримо з нею про це. Вони мають поліційних водолазів. Але я хочу запитати тебе ще про одне. Це стосується цього листа. Подивися на нього. Подивися на літери…

— Вони повинні вирушити туди негайно, — обірвала Синтія.

Було таке враження, ніби вона вірить, що хтось там на дні затопленого кар’єру досі живий, що в нього залишається ще трохи повітря.

Я почув, як перед нашим будинком зупинився автомобіль, виглянув у вікно й побачив Рону Ведмор, яка йшла під’їзною алеєю, — здавалося, її коротке, міцне тіло спроможне пройти крізь двері, не відчиняючи їх.

Мене охопила паніка.

— Люба моя, — промовив я. — Ти не хочеш сказати мені ще чогось про цей лист? Перш ніж сюди прийде поліція. Ти повинна тут бути цілком чесна зі мною.

— Про що ти говориш? — запитала вона.

— Ти не бачиш у цьому нічого дивного? — сказав я, підносячи листа до її очей. Я конкретно показав на одне слово в листі. — Ось тут, у першому рядку, — сказав я, показуючи на «де».

— Що?

Горизонтальна лінія «е» була стерта, внаслідок чого воно було схоже на «с». Слово «де» здавалося сполученням літер «дс».

— Я не знаю, про що ти говориш, — сказала Синтія. — Що означає бути з тобою чесною? Звісно, я чесна з тобою.

Ведмор уже ступила на першу сходинку ґанку, готуючи кулак, щоб постукати у двері.

— Мені треба піднятися нагору на якусь хвилину, — сказав я. — Відчини їй двері, скажи, що я зараз буду.

Перш ніж Синтія встигла щось сказати, я вже біг нагору сходами. Позад себе я почув, як Ведмор постукала у двері, два сильні удари, потім Синтія відчинила двері, й вони привіталися. На той час я вже був у невеличкій кімнаті, де я виставляю оцінки учням, готуюся до уроків.

Моя стара друкарська машинка «Роял» стояла на столі біля комп’ютера.

Я повинен був вирішити, що робити з нею.

Для мене було очевидно, що лист, який Синтія цієї миті показувала детективу Ведмор, був надрукований на цій машинці. Напівстерту горизонтальну лінію в «е» не впізнати було неможливо.

Я знав, що не друкував того листа.

Я знав, що Ґрейс не могла надрукувати його.

Це залишало тільки дві можливості. Незнайомець, котрий, як ми мали всі підстави підозрювати, побував у нашому домі, скористався моєю машинкою, щоб надрукувати цього лис а, або Синтія надрукувала його сама.

Але ж ми поставили нові замки. Я був цілковито переконаний, що за останні дні жоден непроханий гість не міг побувати в нашому домі.

Здавалося неймовірним, щоб це зробила Синтія. Але що, як… що, як, перебуваючи під, можна сказати, неймовірним стресом, Синтія написала цього листа, спрямовуючи нас до віддаленого місця, де ми нібито могли довідатися про долю її родини?

Що, як Синтія надрукувала його, і що буде, коли з’ясується, що так воно й було?

— Тері! — погукала Синтія. — Детектив Ведмор уже тут!

— Одну хвилину! — відповів я.

Що це означатиме? Що означатиме, коли з’ясується, що Синтія насправді знала всі ці роки, де треба шукати її родину?

Мене пробрав холодний піт.

Можливо, сказав я собі, вона витіснила свою пам’ять? Можливо, вона знала більше, аніж собі усвідомлювала? Авжеж, так могло бути. Вона бачила, що сталося, але забула про це. Хіба так не буває? Хіба мозок іноді не ухвалює таке рішення: те, що ти бачив, надто жахливе, і ти повинен про це забути, бо інакше не зможеш прожити своє життя. Чи не існує синдром, який прикриває подібні речі?

Ну, а якщо тут не йдеться про витіснення пам’яті? Що, як вона завжди знала…

Ні.

Ні, тут має бути якесь зовсім інше пояснення. Хтось інший використав нашу друкарську машинку. Кілька днів тому. Обміркувавши все наперед. Той самий незнайомець, який проник у наш дім і залишив капелюха.

Якщо це справді був незнайомець.

— Тері!

— Я зараз!

— Містере Арчер! — гукнула детектив Ведмор. — Спустіться до нас, будь ласка.

Я діяв під впливом імпульсу. Відчинив шафу у стіні, підняв друкарську машинку — Боже, які ж вони важкі ці старі друкарські машинки! — і поставив її на дно шафи. Потім закидав її всілякими старими речами, кинув на неї старі штани, які я вдягав, коли мені доводилося щось фарбувати, купу старих газет.

Коли я спустився сходами, то побачив, що Ведмор і Синтія сиділи тепер у вітальні. Лист лежав на столику для кави, й Ведмор нахилилася над ним, читаючи його.

— Ви обмацали його, — кинула вона з осудом, звертаючись до мене.

— Так.

— Ви обоє доторкалися до нього. Ваша дружина, як я розумію, не знала, що там усередині, коли розкрила конверт. А що скажете на своє виправдання ви?

— Пробачте мені, — сказав я.

Я ковзнув долонею по губах і лобі, втираючи піт, який, я боявся, викаже мою нервозність.