Чтение онлайн

— Так, — сказав я своїй дочці. — Я знаю.

Її пластівці «Чиріоуз» давно намокли, і вона досі не доторкнулася до помаранчевого соку, який стояв перед нею.

— Діти сміються з мене, — сказала вона.

Я пригубив свою каву. Щойно її налив, але вона вже майже охолола. Наша кавоварка зламалася. Я вирішив, що вип’ю чашку кави в «Пончиках Данкіна» по дорозі до школи.

— Хто з тебе сміється? — запитав я.

— Усі з мене сміються, — сказала Ґрейс.

— Усі з тебе сміються, — повторив я. — А як вони це роблять? Вони скликали спеціальні збори? Директор школи виступив і віддав наказ, щоб усі з тебе сміялися?

— А тепер і ти смієшся з мене.

Справді, так воно й було.

— Пробач мені. Я просто намагаюся з’ясувати, наскільки поширилась твоя проблема. Мені все ж таки здається, що сміються з тебе не всі. Тобі лише здається, що всі. Але якщо навіть сміються з тебе лише кілька дітей, то це не дуже приємно, я знаю.

— Навіть дуже неприємно.

— Це твої друзі?

— Так. Вони кажуть, що мама ставиться до мене як до малої дитини.

— Твоя мама просто піклується про тебе, — пояснив я. — Вона тебе дуже любить.

— Я знаю. Але мені вісім років.

— Твоя мама лише дбає про те, щоб доставити тебе до школи в безпеці.

Ґрейс зітхнула й опустила голову, визнавши свою поразку, й пасмо каштанового волосся впало на її карі очі. Вона взяла ложку й трохи помішала молоко, в якому намокали її вівсяні пластівці.

— Але потреби проводити мене до школи немає. Жодна мати не проводжає своїх дітей до школи, якщо вони вже вийшли з дитячого садочка.

Ґрейс не вперше заводила цю розмову, і я вже намагався поговорити з Синтією, намагався переконати її так лагідно, як тільки міг, що, мабуть, Ґрейс час вже ходити самій до школи, раз вона навчається у четвертому класі. До школи йде чимало дітей, які завжди можуть скласти їй товариство, тож самій-одній їй ходити не доведеться.

— А чому ти не можеш проводжати мене? — запитала Ґрейс, і її оченята лукаво зблиснули.

У ті нечасті дні, коли я проводжав Ґрейс до школи, я відставав від неї на добрих півкварталу. Всім було відомо, що я просто виходив прогулятися й не стежив за Ґрейс, аби переконатися в тому, що вона безпечно дісталася до школи. І ми ніколи жодним словом не прохоплювалися про це Синтії. Моя дружина вірила, що я проводив Ґрейс, ідучи поруч із нею всю дорогу до Фермонтської середньої школи, а потім стояв на тротуарі й дивився на неї, поки вона не зникне за дверима.

— Я не можу, — сказав я. — Мушу приходити до своєї школи на восьму годину. Якби я проводив тебе до школи перед роботою, тобі довелося б тинятися там майже годину, чекаючи, поки відчиняться двері. А твоя мати починає працювати лише о десятій, тому для неї такої проблеми не існує. Я можу проводити тебе лише в ті дні, коли у мене вільна перша зміна.

Насправді Синтія умисне запровадила для себе такий розклад роботи у крамниці Памели, щоб мати змогу щоранку проводжати Ґрейс до школи. Синтія ніколи особливо не мріяла працювати у крамниці жіночого одягу, що належала її найліпшій шкільній подрузі, але це дозволяло їй працювати неповний робочий день, тобто вона поверталася додому раніше, аніж закінчувалися уроки у школі. Поступившись у цьому питанні Ґрейс, вона чекала її не під дверима школи, а нижче по вулиці. Звідти Синтія могла бачити школу, й у неї не забирало багато часу помітити у натовпі дітей нашу доньку з її кінським хвостиком, який вона дуже часто заплітала. Вона намагалася переконати Ґрейс, щоб та махала їй рукою, і тоді вона могла б помітити її ще раніше, але Ґрейс бодай у цьому не дала себе вмовити.

Серйозна проблема виникала тоді, коли якась учителька або вчитель просили учнів залишитися на якийсь час у класі після дзвінка. Це могло бути пов’язане з якимись заходами масового характеру або з останніми настановами щодо виконання домашніх завдань. У таких випадках Ґрейс сиділа там, охоплена панікою, не тому, що її мати стане турбуватися, а тому, що, стривожена затримкою, вона може прийти по неї до школи, щоб забрати.

— І мій телескоп зламався, — сказала Ґрейс.

— Як це, зламався?

— Та підставка, яка підтримує трубку з лінзами, розхиталася. Я наче трохи її закріпила, але вона розхиталася знову.

— Я подивлюся, в чому справа.

— Мені треба стежити за астероідами-вбивцями, — сказала Ґрейс. — Я не зможу побачити їх, якщо мій телескоп буде зламаний.

— Окей, — мовив я. — Спробую його полагодити.

— А ти знаєш, що коли астероїд упаде на землю, ефект буде такий, ніби одночасно вибухнув мільйон ядерних бомб?

— Не думаю, що так багато, — сказав я. — Але згоден з тобою, що наші справи тоді будуть кепські.

— Коли у своїх страшних снах я бачу, як астероїд падає на землю, то думаю про те, що могла б відвернути його, коли б перед тим як лягти спати, подивилася на небо й побачила, що він наближається.

Я кивнув. Справа була в тому, що ми купили їй не найдорожчий телескоп. Власне, він був найдешевший серед інших. І йшлося не тільки про те, що не варто витрачати цілий статок на якусь річ, якщо ви не певні, що ваша дитина не втратить незабаром до неї інтерес; ми просто не маємо стільки грошей, аби ними розкидатися.

— А як щодо мами? — запитала Ґрейс.

— А до чого тут мама?

— Вона й далі ходитиме зі мною?

— Я з нею побалакаю, — сказав я.

— Побалакаєш з ким? — запитала Синтія, заходячи до кухні.

Синтія чудово виглядала цього ранку. Була надзвичайно гарною, якщо висловитися точніше. Вона дивовижна жінка, і мені ніколи не набридало милуватися її зеленими очима, високими вилицями, вогнисто-рудим волоссям. Її краса була вже не такою, як тоді, коли я вперше її зустрів, але не менш драматичною. Люди думають, вона робить якісь спеціальні вправи, але, як на мене, це тривога допомогла їй зберегти фігуру. Вона спалює калорії, коли перебуває у стані неспокою. Вона не бігає підтюпцем, не ходить до гімнастичної зали. Та й навряд чи ми могли б дозволити собі членство в якомусь гімнастичному клубі.

Як вже було сказано, я вчитель англійської середньої школи, а Синтія працює у крамниці, — хоч вона й має диплом із вивчення родинних проблем і деякий час працювала в галузі соціології, — тож ми не купаємося в грошах.

Ми маємо цей будинок, доволі просторий для трьох, у скромному кварталі, розташованому лише за кілька кварталів від того будинку, в якому виросла Синтія. Ви можете подумати, що Синтія хотіла б оселитися якомога далі від свого батьківського дому, але мені здається, вона не хотіла бути від нього надто далеко на той випадок, якби туди хтось прийшов і захотів її бачити.