Чтение онлайн

Може, й до Києва я прагнув, щоб зачерпнути вічності у цього вічного города?

Увечері 23 грудня зблизився мій поїзд до Києва Волинським шляхом од Білгородки. В тисячу коней виїхав сам патріарх єрусалимський Паїсій з міста мені навстріч разом з митрополитом Косовим. Вітав мене пишною промовою, величав пресвітлим володарем — іллюстріссімус прінцепс, дав місце в своїх санях по праву руку від себе. Весь Київ вийшов за місто, щоб зустріти гетьмана свого в полі. Академія приймала ораціями й акламаціями, привітними мовами й кантами, називаючи мене Мойсеєм, спасителем, збавителем і визволителем народу руського, Богом даним, тому й Богданом названим. Коли зблизилися до замку, бито з усіх гармат на віват, їм відповідали гармати менші з долішнього міста. Козаки заплакали, побачивши красу церков київських, доли й пагорби священні, пишноту й руїну славного міста князів наших давніх.

І я теж плакав, і суму в душі було більше, ніж радості.

На учті в архімандрита печерського Йосипа Тризни дано мені перше місце серед духовних. Тризна виголосив доволі довгу промову, яку годі й згадати всю, хіба що навести самий кінець.

«Что єсть человек, яко помниши его! — р?че пророк ко Небесному Царю. Аз же, недостойнейши и скотом Вифлеемским уподобитися не дерзаяй, что есмь, яко ваше гетьманское пресв?тлое величество помниши мя! Сам Царь Небесный память сотворил есть чудес своих пищу дал есть болящим его, не забы об?д послати Даниилу, сутцу в рове. А ваше гетьманское пресв?тлое величество не забы мя во смирении и недостоинстве моем. И что воздам! Разве чашу спасения у престолу Господня, молитвуя доживотие за ваше гетьманское пресвтлое величество, прииму и имя Господне призову, да той сам, хл?б животный, купно же и лоза истинная, укрепляет и увеселяет ваше гетьманское пресв?тлое величество при мири на земли и благоволении вс?х в?рно повинующихся, заздравствующаго в долготу дний и насыщающего славою своею все православное свое земное царство, потом же и в славе во вышних блажен, иже сн?сть об?д во царствии Божии. Сие воздаяние да получищи!»

Я відповів Тризні такою мовою:

— Віддаю шану й низько вклоняюся всім вам, хранителям сього втечища духу народу нашого, які здоблять дух сей і примножують всіляко на славу, могуття й безсмертя. Без духу влада не існує, а який він у землі моїй споконвіку? Ще від князів київських — отці чесні сих монастирів і храмів, в руках у яких літописи, патерики, переписування й тлумачення книг, житія, історія сама. В кого в руках історія писана, той володіє також історією живою. Слово — доля народу. Народ без слова свого — попихач, чужий наймит, заволока темний. Хто махнув мечем, хто заскородив землю, хто зрубав деревину, хто поставив дім, хто смачно з’їв і ошатно зодягнувся — хай будуть вони, та не їм вклоняємося перше, а тим безіменним, хто беріг слово, ховав його від ворогів, піднімав з бруду, очищав од пилу, вигранював, збагачував, як золоту руду, кував, як мечі, тулив до серця, як дитину. Уніати докоряють нам, що попи православні темні, що церкви наші дерев’яні, обідрані, без ікон, без органів, без Палестріни. Та в нас є Київ і є Москва. Ми навчимо священиків своїх, збудуємо церкви розкішніші за їхні, з’явиться в ще музика, і великі композитори й поети з’являться, і школи будуть по всій землі. О Боже, не доживу до того! Хіба доживеш до всього великого, що може зробити народ! І хіба ж зі мною зійдуть у могилу всі надії мого народу, його будущина й доля?

Від «лоз істинних» разом з отцями вкусили славно, тоді відвезено мене в санях архімандритових аж до замку, де приділено мені дім воєводський, бо пан воєвода київський Тищкевич звіявся геть з своїм приятелем Вишневецьким і ґрасували влітку на Поділлі, поки й не довелося врізати поли з — під Пилявців. Полишив пан Тищкевич льохи, повні мальвазії, вина угорського, горілок всіляких, медів стояних. Демко носив мені куштувати, війт київський припрошував оглянути замок і весь Київ, я ходив, дивився, за мною сунули натовпи, кричали «слава» і «віват», з високих замкових стін видно було замерзлий Дніпро і в морозяній імлі вгадувалася між темними борами Десна, світ одкривався з київської гори такий широкий і далекий, що серце заходилося від власної малості й самотності, сум на мене найшов страшний, аж я два дні не показувався з своїх покоїв, пробував вин пана Тишкевича, пригравав собі на кобзі своїй старенькій, співав своїх дум то сумних, то веселих:

Тоді пішов до замкової церкви святого Миколая, довго лежав перед образами, плакав і молився, тяжко мені було, і гнівався не знати й на кого, мабуть передовсім на самого себе.

Чом так пізно приїхав до Києва? І чому зробив столицею своєю Чигирин, а не Київ? Колись король Баторій зіпхнув козаків у сільце Трахтемирівське, назвавши його їхньою столицею. Зроблено те було силоміць, а я добровільно обмежився Чигирином. Ніхто не міг того витлумачити, боялися питати мене, а коли б і спитали, то що б я відповів? Україна без Києва? Україна з самим тільки Чигирином? Чи не безглуздя?

Чом сів я в Чигирині? Родове гніздо? Але що рід, коли йдеться про цілу землю? Треба б конче в Київ. Серед соборів, архієрейських палат, древностей і святощів. Та знав, що у Києві легко заспокоїтися, зазолотитися і згубити всю справу. А в Чигирині — мов птах на гнучкій гілці: не засидишся, зідме вітер, полетиш далі, бо треба летіти, треба летіти.

Земля козацька, воля для якої починалася під Жовтими Водами, — це села й хутори, містечка й пасіки, хати й курені. А де палаци, церкви, школи? Жодна земля, здавалося б, не може без палаців і соборів. Народ вкладав у ці споруди не тільки свій піт, але й горіння душ, і стоять ці будівлі мов запорука його тривання і величання перед світом і вічністю. Є життя й вічність, світ Богів і світ смертних, все інше — прах. Дух повинен мати форму святості. Магічні місця в поєднанні з життям щоденним. Недарма ж звано Київ святою Софією степів.

Тоді чому ж я не сів у Києві?

Я думав: Чигирин — це багато протоптаних у снігу стежок… Можна б додати: стежок, які приводять тебе туди, куди ти хотів прийти. З Чигирина лежать стежки на всі вітри. А куди ведуть стежки з Києва? Тільки туди, тільки до Києва.

Я думав: у Чигирині мене охоронятимуть орли. А в Києві?

В Чигирині немає незнаних, там тільки гетьманський почт, двораки, челядинці, попихачі, слава, блиск. А в Києві — тисячі чужих і всі жадають влади: митрополит, воєвода, ієреї, міщани.

Ще я думав: Чигирин я наповню собою. Київ не дається ні для кого. У Київ ідуть на поклон, а не жити. Живуть у Києві люди загадкові й несуєтні. Хто любить рух, пересування, той тут не всидить. Жити в Києві таке велике щастя, що це загрожує отупінням чуттів, збайдужінням до всього, що поза цим містом. Київ не приймає нікого стороннього. Його краса замкнена, як внутрішній простір Софії, вона прикрашена раз і назавжди — навіки. Київ мав бути поза мною, бо був наді мною. Тисячоліття дивилися на мене некліпно, суворо, очікувально, і на їхній вершині сяяв цей вічний праслов’янський град. Чи ж міг я насмілитися сісти в нім? Попрати святиню — втратити святощі не тільки в країні, землі, а й у душах. А руїни душ страшніші, ніж руїни в селах і містах.

Я покликав Демка, звелів готувати сотню Козаків для супроводу, бажаючи поїхати по Києву. Не хотів нікого стороннього, відмовився від послуг війта і його писарів, радів, що не маю коло себе прив’язливого Виговського, і ніхто мені не докучає, ніхто не пхається межи очі, не заважає впритул стати з цим загадковим містом.

Я не знав, куди ведуть вулиці, де стоять доми, де живуть люди, відчував тільки настрій Києва, вловлював його жадібно й покірливо, а він був невловимий, страшний і великий, і дух возносився над цим вічним городом невмирущий, могутній, чистий і просвітлений проти темної зловісності дияволічних сил руйнування.