Чтение онлайн

Може, й від мстивого старого гетьмана коронного заслонився тоді своїм розумом та добрим серцем, бо взяв собі в Суботів на прожиття нещасну вдову шляхетську з малою донькою, — і вже тепер так сталося, ніби вони оберігали мій хутір.

Те й почалося від Божої Матері—заступниці, бо все на світі з чогось починається.

Коли тоді на Старці вже незмога була триматися і старшини запросили миру в Потоцького, а Гуня і Филоненко вночі втекли з табору, то послом до коронного гетьмана зголосився йти Роман Пешта, полковник реєстрового війська, прилученого Острянином до своїх загонів. Тепер Пешта мав спокутувати перед вельможним гріх не тільки свій, а й інших полковників — реєстровців: Левка Бубнівського, Каленика Прокоповича, Михайла Мануйловича, Василя Сакуна, Івана Боярина. Обрано Пешту, бо вважався найхитрішим і найпронозливішим, таке ніби й не козак, а поганий татарин, — вузькооке, кривомовне, підступне й слизьке, як вуж. Коли вже проліз аж до полковницького звання, що ж його такого зупинить?

То й що ж цей хитроокий і хитромовний? Входячи в гетьманський намет, упав трупом, насилу панство відлило його водою, потішаючись, які—то вутлі козаки, хвацько накручуючи шляхетський вус над цим нікчемним свавільником. Коли ж Пешта оклигав, то лагідною мовою став просити милосердя в Потоцького, забувши, що йому велено не просити, а домагатися, не слухати умови, а самому ставити їх.

Щастя, що не довелося мені бачити того поганьблення козацького звання і роду нашого всього, бо при виїзді з табору відлучено мене від посольства і попроваджено служебниками королівського комісара Адама Киселя по розбагнених од дощів дорогах до старої дерев’яної церковці на краю долини, де мене буцімто хотів бачити сам прийшлий 8 пан сенатор, він же каштелян брацлавський, володар багатих маетностей на Київщині, Поділлі й Волині, власник Гощанського замку, майбутній воєвода київський, гарячий прихильник грецької віри, як він сам казав, ще більший прихильник замирень з козацтвом, про що вже й не казав, а всіляко дбав, вигадуючи нові та нові сильця і пастки, в які ускочила б Україна.

Служебники їхали поперед мене й позаду, щоб знав, куди прямувати, а втікати не пробував, та я й не думав про втечу. Коні важко чалапали копитами по багнюці, дощ сіявся густо й нудно, в. таку погоду жити не хочеться, а тут геть не хотілося — без погоди.

— Де ваш пан Кисіль? — гукнув я переднім.

— Вже скоро, пане писарю, — відмовив один із служебників і притримав свого коня, щоб опинитися поруч зі мною. Так їхали далі, я мовчав, служебник, літній довговусий шляхтич, теж не пробував заговорити, все ж не стримався:

— Пан Кисіль високо цінує пана писаря. Часто згадує спільне навчання у Львові.

Згадувати давнє не хотілося. Пояснювати цьому старому, що мщв я едукацію трохи раніше за пана Киселя? Хіба ж це нині важило? Ще гриміли в мене бої на Сулі, на Сніпороді, коло Жовнина, бачив я вбитих, жили вони в мені ще й досі, вже й убиті, не хотіли вмирати, здригалися, борсалися, здавалося навіть, що хочуть звестися і знов іти в бій, тіла їхні ще зберігали тепло, не дубіли, життя з них хоч і забране, але ще не цілком, щось лишилося, чогось не віддали вони і не віддадуть, навіть померши остаточно. Мертві, вони мовби більшали і лежали всі величезні, безмежні й безкраї — на всю землю. Не віддавали своєї землі ворогові навіть мертві.

Мені ще й тут видавалося, ніби вся земля встелена трупами козацькими, і я мимоволі стримував коня — не наступити на мертвих, не зачепити бодай краєм копита, не потривожити. Служебник Киселів трохи подивовано спостерігав ті мої остороги, але не казав нічого, не пробував більше повести мову про свого пана, і я вдячний був йому за те.

Врешті забовваніла задощена церковця, покинута Богом і людьми, поставлена не знати ким і коли на краю плавнів — чи то для пастухів, чи для заблуканих душ.

— Просив би пана писаря про віщось, — несподівано мовив служебник, хоч бачив, що вже й часу не має висловитися, та й що мав просити в мене, коли я не знав, на якому світі перебуваю і на якому буду ще до того, як скінчиться цей тяжкий день.

— Знаю, що пан писар часто буває в Переяславі, — вже коло самої церковці знов промовив служебник. Я глянув на нього. Передні служебники вже зіскакували з коней; один підбіг до мого вороного, взяв його за вуздечку. Старий служебник нахилив голову, даючи мені знак спішитися і йти в церковцю.

Не було ні паперті, ні підмурку, навіть порога, не було й протоптаної стежечки до дверей, густа висока трава тулилася до самих стін, здавалося, росла й з — під самої церковці. З тої трави задощеної, обурливо молодої і свіжої, ступив я до цього притулку скорботи й молитов. Химери, пане Киселю, химери! Не приймав мене у шовковому шатрі комісарському, встеленому килимами, заставленому золотими та срібними цяцьками і кунштиками, щоб знетямити, як гетьман Потоцький нашого Пешту. Вибрав цей убогий притулок, щоб виказати свою скорботу позірну й страждання душі православної? Палкий захисник грецької віри і люду українського? Яка облуда!

Стемнілі дерев’яні стіни, суха пітьма, дві неоднакові свічки тьмаво жовтіли десь углибині, а над ними мовби пливла на воздусі Пресвята Діва — заступниця всіх сірих і убогих. А під босими святими ногами, намальованими на воздусі, колінкував самотній вузькоплечий чоловік, щільно обгорнений лискучими шатами. Стирчав вузькоплечо, як кілок. Вузькоплечі завжди намагаються взяти крутійством, облудою, хитрощами.

Я мовчки зупинився позад пана комісара. Не хотів одривати його від молитви. Хто молиться, а хто скрегоче зубами. Молись, пане Киселю!

Він почув мої кроки, не обертаючись до мене, сказав до ікони:

— Ось Пресвята Діва, покровителька кожного, хто один як палець.

Я стояв мовчки.

— Хочу бути з народом своїм, а все один як палець, — поскаржився пан комісар королівський.

Я подумав: хочеш з народом, а сам — з панами, бо теж пан.

Він став бити поклони перед Пречистою, просив:

— Змилуйся. Низпошли мені велику самотину, щоб міг я молитися істової

Я подумав: тоді навіщо ж прикликав мене?

Він забув про мене, звертався тільки до Діви Святої:

— Верни мою чистість, прозріння таїнств, усе, що я зраджував і втрачав.

Я подумав: нащо ж зраджував? Хто не зраджує, той не втрачає.

Він ще не докінчив своїх прохань.

— Змилуйся. Життя моє нічим виправдати. Дай мені сили. Низпошли мені страждання.

Я подумав: скільки ще страждати цій землі? Ще не злягайся могили під Кумейками, а вже скільки проросло могил свіжих понад Дніпром і Сулою, і дороги кривавіють позад Потоцького. Ти ж, пане Киселю, страждаєш лиш через те, що не можеш обдирати своїх збунтованих підданих.