Чтение онлайн

— Киньте це, Стіве! Подивіться, який натовп організували ортодокси. Вас не будуть слухати. Скоріш вас закидають камінням. Навіщо виступати з промовою перед публікою? Чим гірше запис на магнітній стрічці або на відеострічці?

— То ви хочете, щоб я переміг на виборах? — лагідно запитав Байєрлі.

— Перемогли! Ви не переможете, Стіве. Я хочу врятувати вам життя.

— Ет! Мені нічого не загрожує.

— Нічого не загрожує! Нічого не загрожує! — З горла Лентона вихопився чудернацький звук. — Ви хочете сказати, що вийдете перед п’ятдесятьма тисячами напівбожевільних і спробуєте їм що-небудь довести — з балкона, як середньовічний диктатор?

Байєрлі глянув на годинник.

— Через п’ять хвилин, як тільки буде готове телебачення.

Лентон тільки й того, що буркнув щось.

Натовп заповнив міський майдан. Здавалося, дерева й будинки ростуть із суцільного людського тлуму. А ультрахвилі дали можливість спостерігати за тим, що відбувалося тут, решті людства. Це були місцеві вибори, але за ними стежив увесь світ. Байєрлі подумав про це й усміхнувся.

Однак сам по собі натовп не викликав усмішки. Звідусіль їжачилися гасла, прапори, які звинувачували його в тому, що він робот. Ворожість наростала, ставала відчутною.

З самого початку його промова не мала успіху. Її перекривало ревище натовпу і ритмічні вигуки ортодоксів, яких у натовпі були цілі острівці. Байєрлі говорив повільно і спокійно…

У кімнаті Лентон обхопив голову й застогнав — він чекав кровопролиття.

Передні шеренги зім’ялися. Вперед пробивався худорлявий громадянин з витрішкуватими очима, у надто короткому, як на його кощаву постать, костюмі. Поліцейський, що кинувся за ним, ледве пробивав собі дорогу крізь натовп. Байєрлі сердитим порухом зупинив його.

Худорлявий чоловік уже був під балконом. Його слова потонули у ревінні натовпу.

Байєрлі нахилився вперед.

— Що ви кажете? Якщо ваше запитання доречне, я відповім на нього. — Він повернувся до поліцейського, що стояв поруч. — Проведіть того чоловіка сюди.

Натовп напружився. Залунали вигуки: “Тихіше!”, які злилися у загальний гамір, а тоді поступово вщухли. Задиханий, з розчервонілим обличчям худорлявий чоловік стояв перед Байєрлі.

— У вас є запитання до мене? — поцікавився Байєрлі.

Худорлявий чоловік витріщив на нього очі і хрипко мовив:

— Ударте мене!

Чоловік рвучко викинув підборіддя.

— Вдарте мене! Ви казали, що ви не робот. Доведіть це. Ви не можете вдарити людину, ви, чудовисько!

Запала дивна, мертва тиша. Її порушив Байєрлі.

— У мене немає причин вас бити. Худорлявий дико зареготав.

— Ви не можете вдарити мене! Ви не вдарите мене! Ви не людина! Ви чудовисько, яке вдає людину.

Стівен Байєрлі зціпив зуби і на очах тисяч людей на площі і мільйонів перед екраном телевізорів розмахнувся і затопив худорлявого кулаком по щелепі. Худорлявий чоловік упав навзнак як підкошений: на його обличчі відбився спантеличений вигляд.

— Перепрошую, — сказав Байєрлі. — Заберіть його в дім і влаштуйте якнайзручніше. Я хочу побалакати з ним, коли звільнюсь.

I коли доктор Келвін розвернула свою машину й рушила з місця, лише один репортер встиг отямитися від загального шоку; він побіг за нею, вигукуючи на ходу запитання, яке вона не розчула.

Обернувшись, Сьюзен Келвін прокричала:

— Він — людина!

Цього вистачило. Репортер помчався у своєму напрямку.

Решту промови вже ніхто не слухав.

Доктор Келвін і Стівен Байєрлі зустрілися ще раз — за тиждень до того, як він прийняв присягу, вступаючи на посаду мера.

— Ви ніби й не втомилися, — сказала Келвін.

Новообраний мер усміхнувся:

— Можу посидіти з вами ще трохи. Тільки не кажіть Квінну.

— Гаразд. Та якщо ви вже згадали Квінна, скажу, що його версія була досить-таки цікава. Жаль, що вам удалося спростувати її. Сподіваюсь, вам вона відома?

— Почасти.

— Вона звучала надто драматично. Стівен Байєрлі був молодим юристом, чудовим оратором, великим ідеалістом і захоплювався біофізикаю. Ви цікавитеся робототехнікою, містере Байєрлі?

— Тільки в юридичному аспекті.

— А той Стівен Байєрлі цікавився. Але сталася автомобільна аварія, дружина загинула, йому ж випало ще більше нещастя. Ноги були скалічені, обличчя спотворене, голос пропав. Додайте ще струс мозку. Він не погодився на пластичну операцію й усамітнився. Він усе втратив, окрім розуму та рук. Та йому вдалося дістати позитронний мозок і то дуже складний, що мав неабияку здатність вирішувати етичні проблеми; а це — найвище досягнення в робототехніці. Він наростив тіло до цього мозку і зробив його таким, яким міг би бути сам. Він послав його між люди як Стівена Байєрлі, а сам залишився старим учителем-калікою, якого ніхто ніколи не бачив…

— На превеликий жаль, — сказав новообраний мер, — я все це спростував, ударивши людину. Як свідчать газети, ви офіційно оголосили, що я — людина.

— Як це сталося? Ви не могли б розповісти? Це було не випадково.

— Ну, не зовсім випадково. Значну частину роботи виконав Квінн. Мої люди почали поширювати чутки, що я жодного разу в житті не вдарив людини, що я нездатний вдарити людину і якщо не вдарю, коли мене провокуватимуть, це буде доказом, що я робот. Через те я й влаштував отой безглуздий виступ, довкола якого було стільки галасу, і неминуче якийсь дурень мусив спійматися на цей гачок. Насправді то був дешевий трюк, який зробив своє у відповідно створеній атмосфері. Звичайно, емоційний ефект сприяв моєму обранню, чого я й добивався.

Роботопсихолог кивнула:

— Бачу, ви входите в мою галузь — очевидно, так робить кожен політик. Але дуже жалкую, що так сталося. Я люблю роботів, люблю значно більше, ніж людей. Якби створили робота, який зміг би стати громадським діячем, гадаю, він краще виконував би свої обов’язки, ніж людина. За законами робототехніки, він не чинив би лиха людям, не допускав би тиранії, корупції, йому були б чужі тупість і забобони. Прослуживши деякий час, він пішов би у відставку, хоч він і безсмертний, — адже він не зміг би завдати прикрості людям, давши їм зрозуміти, що ними керує робот. То було б просто ідеально.