Чтение онлайн

Жiнка Гельє та двоє дорослих синiв його не могли взяти втямки, чому такий працьовитий чоловiк кинув роботу, i вiд свiтання до смеркання корили та лаяли його. Не витримав старий Гельє i, кинувши власну оселю, перебрався до своєї замiжньої дочки. Добра донька дуже кохала свого батька, захистила його i, хоч сама була вбога, все робила, щоб заспокоїти його старiсть. На лихо, чоловiк її, кравець, був страшенно цiкавий i вiдтодi, як старий тесть оселивсь в його хатi, на хвилинку не мав спокою. Цiкавий кравець не знав механiки, i всякi колiщатка, шруби, з котрими раз у раз порався Петро Гельє, видавались йому чимсь незвичайним, дивовижним. Вiн слiдив очима за кождим кроком тестя.

Одної днини старий мiдник пiшов до мiста, забувши зачинити свою хату. Кравець подався до тестьової кiмнати, радий, що може заспокоїти свою цiкавiсть. Здивований, майже з острахом роздивлявся вiн по кiмнатi, оглядав кождий кусок дроту, мiдi, залiза… Все видавалось йому незвичайним. Аж ось межи всiлякими струментами вглядiв вiн кругленьку, невелику штучку, котра якось дивно стукотiла i сичала. Спершу подумав вiн, що то йому почулося. Вхопив машинку в руки, приклав до одного вуха - стукотить; приклав до другого - не вгаває. Холодний пiт обiлляв бiдного кравця. Йому видалось, що в тiй кругленькiй штучцi сидить нечиста сила, i, не довго думавши, зо всiєї сили кинув нею об стiну, а сам, не озираючись, вибiг з кiмнати, хрестячись та читаючи молитву.

"От воно що!
– думав вiн, - от чого коханий тесть зачиняється в хатi, ховається вiд людей! Недармо ж жiнка та дiти витрутили тебе з хати! Спiзнався з чортом i зачинив його в машинцi! Годi! Не хочу жити пiд одним дахом з чортякою! Ще, борони боже, на суд потягнуть!.."

Вернувшись додому i побачивши, що його праця попсована, старий Петро аж за голову взявся з туги. Стiльки працi, стiльки часу пропало марне! А тут ще дурний зять кричить, що не хоче жити в однiй хатi з чортом. Нещасний Гельє зв'язав в вузлик своє майно i вибiг з хати на вулицю.

Тяжко йому було. Вiн думав:

"Я старий, немощний… Прийде незабаром смерть i разом зо мною покладе в домовину i мою думку… I я не зроблю людям того добра, яке можу зробити. А тут ще нiхто не йме вiри, всi цураються мене, мов божевiльного. Що менi робити бiдному на свiтi? Ось що зроблю: пiду до суддi, попрошу його, щоб замкнув мене в тюрму. Там вже нiхто не перешкоджатиме менi". Так подумав та й пiшов до суддi.

Суддя тiльки що скiнчив свою роботу i хтiв йти обiдати. Побачивши нового прохача, вiн дуже здивувався.

–  Добродiю!
– сказав Гельє, - зробiть менi велику ласку: звелiть мене ув'язнити.

Почувши таке дивне прохання, суддя здивувався ще бiльше: вiн подумав, що старий збожеволiв, i пильно глянув на нього.

–  Чого ж тобi так забажалось тюрми?
– спитав вiн.

–  Я, бачте, мушу скiнчити одну дуже важну роботу, та, на лихо, не можу знайти затишного куточка, щоб менi не перешкоджали. В тюрмi вже напевне нiхто не перешкоджатиме менi.

Надаремне силувався суддя упевнити старого механiка, що в тюрмi не так-то вже добре, щоб туди проситись. Гельє так благав його, що суддя звелiв ув'язнити його. Дуже зацiкавив суддю старий Петро. Щоб дiзнатись про нього що бiльше, суддя пiшов до його жiнки й почав розпитувати її про чоловiка.

–  Мiй чоловiк божевiльний, - вiдказала жiнка, - вiн закинув роботу, цiлими днями порається з книжками та всякою дурницею.

I сини не боронили батька. Тодi суддя звернувся до дочки та зятя. Зять називав тестя божевiльним та казав, що вiн запродав душу нечистiй силi. Бiдна дочка плакала, боронила батька, як вмiла, але її нiхто не слухав.

Повiрив суддя, що Гельє справдi збожеволiв, i звелiв всiм родичам Петра зiбратися, щоб при них випитати його i вже напевне завiритися, що вiн божевiльний,

В визначений день зiбрались в суддi всi родичi Петра Гельє. Послали в тюрму за ним i незабаром привели його.

Вiн увiйшов до зали з повагою. Очi його дивились ясно та розумно. Лице сiяло тихою радiстю. В руцi тримав вiн невелику штучку, схожу до яйця, в котрiй щось стукотiло.

–  Панове суддi, - сказав Петро, - от чого менi так бажалось дiстатись до тюрми! Ми з моїм приятелем-iталiянцем довго вчились механiки, довго розкидали розумом та роздивлялись, як зробленi дзигарi на баштах, i напослiдок самi наважились зробити такий годинник, тiльки маленький. Приятель мiй постачав менi книжки, радив де в чому, а я взявсь до роботи. Змовились ми мовчати, нiкому й не натякати про нашу роботу, бо знали, що без глузування не обiйдеться. Опрiч сього, в Нюренберзi чимало зручних механiкiв, i я боявся показувати свою роботу, щоб хто часом не покористувавсь моєю думкою, наче своєю. Тепер, коли моя праця скiнчена, - не маю з чим таїтись.

З сими словами вiн показав машинку. То був годинник, чи нюренберзьке яйце. Так назвали його, бо був схожий до яйця. Всi суддi i хто лиш був в залi з зачудованням дивились на годинник Петра Гельє, а вiн кождому розказував, як той годинник зроблений.

Жiнка та сини засоромились i почали перепрошувати старого; дочка плакала з радощiв, а зять переконався, що в машинцi нема нечистої сили.

Скоро вiстка про новий годинник розiйшлась по цiлому Нюренберзi, почали всi поважати мiдника Гельє.

Карпо Петрович Зайчик, околодочний надзиратель, вернувся нарештi з служби додому. Фу-ти! Ну-ти!.. Вiн був голоден i злий. Скрипiв чобiтьми, гримав дверима. Базарнi лайки i гармидер участка ще клекотiли у ньому, сердито ворушили губи i квадратове лице, налили кров'ю кулак, ще важчий од грубого персня. Ввiйшов у свiтлицю, ляснув по-офiцерськи лакерованим чоботом в чобiт i з досадою кинув картуз на вiкно. Але од того руху пiдскочив на лутцi жiнчин беззубий гребiнь i легкий, збитий жмуток брудного волосся вчепився до рукава.

–  Фу-ти! Бардачнi звички!..

Сухий, гарячий, весь в поросi, день вже гас за вiкном. На столi каламутне бiлiли двi порожнi тарiлки, а перекинута ложка ловила у себе червоний вiдблиск заходу.

–  Сусанна!

–  Несу!
– обiзвався з глибин десь низький, осиплий голос.

Карпо Петрович примостився за столом i розщiбнув мундир. Йому було душно. Суконний комiр тер шию, а кiтель ще й досi перуть!.. Вони пе-еруть!.. I ледве стримавсь од грубої лайки. Нетерпляче пощипував хлiб i жував, сопучи носом. Лакерованi чоботи дрiбно скрипiли пiд столом. У дверях з'явилась Сусанна. Прикриваючи парою страви вид, м'який i бiлий, як з сирового тiста, вона проплила од порога до столу, мов лiтня хмара, в своїх муслiнах, по яких лiзли урозтiч якiсь безглуздi лапатi квiтки.